Мензуральна нотація, система запису музичних звуків, що застосовувалася в 13 — 16 вв.(століття) На відміну від ранішої хоральної нотації, дозволяла фіксувати не лише висоту, але і відносну тривалість звуків. У 13 ст для позначення тривалості використовувалися знаки (в порядку убування тривалості): — максима або дуплекс лонга (найбільша або подвійна довга), — лонга (довга), — бревіс (коротка), — семібревіс (напівкоротка). У 14 ст були введені і дрібніша тривалість: — мініма (найменша) і — семімініма. Особливі знаки служили для позначення пауз. Рахунковою одиницею спочатку була лонга, пізніше бревіс, з 14 ст семібревіс. Максима і мініма завжди були дводольними, останні ноти могли бути як дводольними, так і тридольними. Види ритмічного ділення називалися мензурамі; вони позначалися спеціальними знаками на початку нотного рядка. Пізніше для позначення великої тривалості були введені «світлі», білі знаки, тоді як семімініма і що з'явилися пізніше ще дрібніша тривалість — фуза і семіфуза — позначалися як «світлими», так і «темними» знаками. Система знаків М. н., що повністю склалася до 16 ст, склала основу сучасної нотації.
