Лукач (Lukács) Дьердь (13.4.1885, Будапешт, — 4.6.1971, там же), угорський філософ і літературний критик, член Угорської АН(Академія наук). Філософську освіту здобув в Будапешті, Берліні і Гейдельберге. Був близький к Г. Зіммелю і М. Веберу, проте у формуванні його ідеалістичного світогляду велику роль грала класична німецька філософія. Найбільш значні праці цього періоду: «Душа і форми» (1910), «Історія розвитку сучасної драми» (1912), «Теорія романа» (1920). У роки 1-ої світової війни 1914—18 дозрів його протест проти буржуазної культури і співчуття робочому класу. Л. порвав з кружком Вебера і зайняв інтернаціоналістську позицію. Величезний вплив зробила на нього Велика Жовтнева революція в Росії. У 1918 Л. вступив в Комуністичну партію Угорщині, в 1919 — нарком по культурних справах Угорської радянської республіки. Після розгрому республіки (1919) працював в еміграції у Відні, брав активну участь в підпільній діяльності Комуністичної партії в Угорщині. Його політичні погляди початку 20-х років несуть на собі відбиток лівого сектантства. Критикові цих поглядів В. І. Леніним (див. Повне зібрання творів, 5 видавництво, т. 41, с. 135—36) він незабаром визнав. Пізніше за Л. визнав і недоліки своєї філософської книги «Історія і класова свідомість» (1923). Переконання Л. надалі були не завжди послідовними, часом він допускав серйозні політичні помилки. Вирішальне значення для формування філософських поглядів Л. мала його діяльність в Москві (1930—45). Тут він займався дослідженням естетичної спадщини Маркса і Енгельса, розробкою теорії класичного реалізму, виступав проти вульгарної соціології і модернізму. Л. був близький до роботи Комуністичної академії і журналу «Літературний критик». До цього періоду відносяться його зрілі праці, зібрані в збірці «Літературні теорії XIX століття і марксизм» (1937) і «До історії реалізму» (1939), а також «Історичний роман», «Гете і його епоха», «Молодий Гегель» і ін. У 1945 Л. повернувся до Угорщини, де взяв участь в створенні нової угорської культури. Активний учасник руху борців за мир, член Усесвітньої Ради Міра. Його виступи проти сучасної буржуазної філософії мали міжнародне значення («Руйнування розуму», 1954). У 50-х роках Л. працював над систематичним викладом марксистської естетики. Два перші томи цієї праці («Специфіка естетичного», 1963) містять аналіз принципів реалізму в мистецтві з точки зору ленінської теорії віддзеркалення. Ця позиція Л. викликала різкі критичні нападки буржуазного друку і ревізіоністів (франкфуртська школа, Р. Гароді та інші). Останні роботи Л. присвячені онтології суспільного буття. Окремі частини цієї обширної праці видані посмертно. Премія імені Кошута (1948, 1955). Нагороджений ювілейною медаллю СРСР в ознаменування 100-ліття з дня народження Ст І. Леніна.
Соч.: Lenin. Studie über den Zusammenhang seiner Gedanken, [B. — W.], 1924; Fortschritt und Reaktion in der deutschen Literatur, B., 1947; Existentialisme ou marxisme, P., 1948; Schicksalswende. Beiträge zu einer neuen deutschen Ideologie, 2 Aufl., B., 1956; Adalékok az esztétika történetéhez, Bdpst, 1953; Beiträge zur Geschichte der Ästhetik, B., 1956; Német realisták, Bdpst,1955; Skizze einer Geschichte der neueren deutschen Literatur, B., 1955; A különösség mint esztétikai kategória, Bdpst, 1957; Widerden missverstandenen Realismus, Hamb., 1958; Schriften zur Literatursoziologie. Ausgewählt und eingeleitet von P. Ludz, B., 1961: Utam marxhoz, köt. 1—2, Bdpst, 1971; у російському переведенні — Матеріалізація і пролетарська свідомість, «Вісник Соціалістичної Академії», 1923, кн. 4—6; Боротьба гуманізму і варвара, Таш., 1943.
