Лермонтов Михайло Юрійович
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Лермонтов Михайло Юрійович

вакансии в Киеве

Лермонтов Михайло Юрійович [3(15) .10.1814, Москва, — 15(27) .7.1841, П'ятигорськ], російський поет. Народився в сім'ї капітана у відставці Ю. П. Лермонтова (1787—1831); мати — М. М. Арсеньева (1795—1817). Рано залишився без батьків, виховувався у бабусі — Е. А. Арсеньевой, яка дала внукові різносторонню освіту. Дитинство Л. прошло в її садибі — с. Тархани (нині с. Лермонтове Пензенської області), де майбутній поет спостерігав картини селянського побуту і сільської природи, прислухався до народних пісень, переказів про Степана Разіне, Омеляна Пугачова. Глибокий слід в пам'яті Л. залишили поїздки з рідними на Кавказ (1818, 1820, 1825). У 1828—30 Л. вчився в Москві в Благородному пансіоні; почав писати вірші, створив перші поеми («Черкеси», «Кавказький полонений»), відмічені наслідуванням А. С. Пушкіну. Велике значення для формування світогляду Л. мали роки перебування в Московському університеті (1830—32) одночасно з Ст Р. Белінським, А. І. Герценом, Н. П. Огаревим, що вже тоді впливали на загальний ідейний рівень студентства. В цей час Л. написані ліричні вірші, поеми, драми, у тому числі драма «Дивна людина» (1831), що виразила ненависть до деспотичної влади і кріпацтва. Після зіткнень з реакційною професурою Л. покинув університет, переїхав до Петербургу і поступив в школу гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів, в якій провів «два страшні роки» заповнених військовою муштрою. Уривками, тайком Л. працював тут над романом «Вадим», що малює епізоди Пугачевського повстання. Випущений з школи корнетом (1834), Л. служив в лейб-гвардії Гусарському полку, що стояв в Царському Селі, але багато часу проводив в Петербурзі. Критичні спостереження цієї пори над життям аристократичного суспільства лягли в основу драми «Маскарад» (1835), яку Л. переробляв кілька разів, але так і не добився дозволу на постановку.

загрузка...

Крутий перелом в творчості і долі Л. визначило вірш «Смерть поета» (1837) — гнівний відгук на загибель Пушкіна. Вірші, що засуджували не лише вбивцю, але і придворну знать — винуватицю трагедії, що відбулася, розійшлися по всій Росії. Л. був арештований, а потім переведений в Ніжегородський драгунський полк, що знаходився в Грузії. Під час заслання Л. зустрічався з опальними декабристами; познайомився з грузинською інтелігенцією, живо цікавився фольклором гористих народів, їх побутом і мовою. Кавказькі теми зайняли міцне місце в творчості Л. — письменника і художника (він був обдарованим живописцем і малює). У 1838 після клопоту Арсеньевой і В. А. Жуковського Л. був переведений в Гродненський гусарський полк, що стояв під Новгородом, але по дорозі до місця нової служби затримався в столиці; навесні повернений в лейб-гвардії Гусарський полк.(полковник) Два роки, проведені Л. у Петербурзі (1838—1840), — час розквіту його таланту.

Вірші Л. стали регулярно з'являтися у пресі. Великий успіх мала історична поема «Пісня про царя Івана Васильовича...» (опублікована в 1838 без імені автора, не пропущеного цензурою). Л. зближувався з редакцією журналу «Вітчизняні записки», познайомився з Белінським. У лютому 1840 за дуель з Е. Барантом, сином французького посла, Л. був відданий військовому суду і знову висланий на Кавказ в армію, що діє. Як учасник важкої битви при р. Валерік в Чечні він двічі представлявся до винагород, але цар, не бажаючи полегшити долю поета, відхилював ці вистави. У лютому 1841 Л. була дозволена коротка відпустка в столицю для побачення с Е. А. Арсеньевой, але незабаром, повний похмурих передчуть, він вимушений був знову відправитися в полк.(полковник) У останні місяці життя Л. створив свої кращі вірші — «Батьківщина», «Круча» «Суперечка», «Листок», «Немає, не тебе так палко я люблю...». Останній твір поета — «Пророк». По дорозі в полк Л. затримався для лікування в П'ятигорську. Таємні недоброзичливці, що добре знали, як відносяться до Л. у придворних кругах, сприяли виникненню сварки Л. з офіцером Н. С. Мартиновим і не запобігли дуелі, що закінчилася вбивством поета. З приводу цієї трагічної смерті Белінський писав: «... Нова, велика втрата осиротила бідну російську літературу» («Вітчизняні записки», 1841 № 9, отд.(окремий) 6, с. 2). Л. був похований на міському кладовищі в П'ятигорську 17(29) .7.1841. Пізніше труна з тілом Л. був перевезений в с. Тархани і 23.4(5.5) .1842 похоронено в родинному склепі Арсеньевих.

Л. виступив в російській літературі як спадкоємець і продовжувач Пушкіна, в епоху, коли дворянська революційність (після розгрому декабристського руху в 1825) шукала нових доріг розвитку. Вже юнацька поезія Л. була пройнята пристрасною мрією про свободу, містила заклики до дії (вірші «Скарги турка», «Монолог»). Ослабіння суспільного руху забарвила його творчість в песимістичні тони, але тоді ж почав складатися і острокрітічеський погляд поета на сучасність; вже в ранніх віршах знайшла вираження його туга по ідеалу. Розвиваючи багато художніх принципів Пушкіна, Л. виразив новий етап в розвитку російської суспільної свідомості, і це визначило глибока своєрідність його поезії, тонко відмічене Белінським: «Ніде не немає пушкінського розгулу на бенкету життя; але скрізь питання, які мрачат душу, леденять серце... Так, очевидно, що Лермонтов поет зовсім іншої епохи і що його поезія — зовсім нова ланка в ланцюзі історичного розвитку нашого суспільства» (Полн. собр. соч.(вигадування), т. 4, 1954, с. 503). Творчість

Л. живили традиції романтичної лірики декабристів, йому була близька бунтівна поезія Д. Р. Байрона . Особливості романтичного мистецтва відповідали індивідуальному складу Л.-поэта, допомогли йому виразити волелюбні і бунтівні ідеали, затвердити ідею свободи особи. Лермонтовський романтизм, далекий від всякої споглядальності, наповнений трагічно загостреним почуттям, напруженою думкою; при цьому він включає елементи реалістичного бачення світу, що поступово займали все більше місце в поезії Л. Так, в основі романтичної поеми «Мцирі» (1839) — реальний сюжет з кавказького життя того часу і острозлободневная ідейна колізія: вольний горець узятий в полон царським генералом і заточений в монастир; його неприборкне жадання свободи стає яскравим вираженням протесту проти всякого гніту і придушення особи. Показова творча історія поеми «Демон», над якою Л. працював з 1829 майже до кінця життя: умовно-романтична обстановка поступово поступалася в ній місцем життєво конкретним описам; з кожним новим варіантом усе більш вияснювалася головна мета автора — створити в образі Демона грандіозне алегоричне втілення заколоту особи проти несправедливості «світового порядку». Передові сучасники саме так сприйняли філософський сенс «Демона», що з'явився вершиною російської романтичної поезії. В той же час в останніх редакціях поеми усе більш виразно розкривається безперспективність егоцентричного «демонізму», посилюються мотиви духовного відродження — через любов душі, «відкритої для добра».

З 2-ої половини 30-х рр. творчість Л. стає многообразнєє за змістом, багатше в жанровому і стилістичному відношенні. Працюючи над новими романтичними поемами, Л. одночасно пише віршовані повісті з сучасного життя («Сашка», «Тамбовський скарбник»), в яких зображення побуту і вдач набуває сатиричний характер. У поетичний світ Л. входять великі питання сучасності, роздуму про долю покоління («Дума», 1838), про трагічну самоту волелюбної людини, про етичний стан суспільства. У вірші «Поет» (1838) Л. проголошує високі ідеали цивільної поезії, яка повинна запалювати «бійця для битви». З наростанням реалістичних елементів зв'язано також твердження в творчості Л. народної теми, звернення до усної епічної поезії, відтворення російського народного характеру («Пісня про царя Івана Васильовича...», «Бородіно», 1837, «Заповіт», 1840, «Батьківщина», 1841).

Торжеством лермонтовського реалізму з'явився роман «Герой нашого часу» (1840), насичений глибоким суспільним і психологічним вмістом. Художнім відкриттям нескороминущого значення став образ головного героя романа — Печоріна, який показаний на широкому фоні життя російського суспільства. Засобами реалістичного листа Л. оголює в своєму героєві трагічне протиріччя між глибиною його натури і безплідністю дій. Ідейно-творча зрілість Л. позначилася і в художньому новаторстві романа, досконало його композиції, в тонкому, психологічно мотивованому розкритті характерів і душевного життя персонажів, в незрівнянному по своїй точності і чистоті мові, якою захоплювалися Н. Ст Гоголь, Л. Н. Толстой, А. П. Чехів.

В творчості Л. тісно переплелися цивільні, філософські і суб'єктивні, глибоко особисті мотиви. Він вніс до російської поезії «залізний вірш», відмічений небувалою раніше енергією вираження думці. Відповідаючи насущним потребам духовного життя російського суспільства і визвольного руху, поезія і проза Л. готували новий розквіт вітчизняної літератури. Вплив Л. просліджується в творчості Н. А. Некрасова, І. С. Тургенева, Л. Н. Толстого, Ф. М. Достоєвського, а також в сучасній поезії (А. А. Блок, Ст Ст Маяковський). Його драматургія зіграла значну роль в розвитку театрального мистецтва. Спадщина Л. знайшло багатообразну інтерпретацію в живописі, театрі, кінематографі. Його вірші збагатили російську музику, послуживши основою для оперної («Демон» А. Р. Рубінштейна), симфонічної («Круча» С. Ст Рахманінова, «Три пальми» А. А. Спендіарова) і романсової (А. С. Даргомижський, М. А. Балакирев і ін.) творчості, стали народними піснями («Виходжу один я на дорогу..»).

Радянська наука — лермонтоведеніє — багато зробила для вивчення життю Л. і складної ідейно-художньої проблематики його творчості. Здійснена велика робота текстології і коментаторської; на підставі матеріалів, невідомих або недоступних колишнім дослідникам, майже заново відтворена біографія поета. Меморіальні музеї Л. створені в с. Лермонтове Пензенської області, де прошлі дитячі роки поета, і в м. П'ятигорську, де Л. провів останні місяці свого життя.

 

Соч.: Полн. собр. соч.(вигадування), т. 1—5, П., 1910—13; Полн. собр. соч.(вигадування), т. 1—5, М. — Л., 1935—37; Вигадування, т. 1—6, М. — Л., 1954—57; Собр. соч.(вигадування), т. 1—4, М., 1964—65.

 

Літ.: Белінський Ст Р., М. Ю. Лермонтов. Статті і рецензії, 2 видавництва, Л., 1941; Віськоватий П. А., М. Ю. Лермонтов. Життя і творчість, М., 1891; Вінок М. Ю. Лермонтову. Ювілейний сб.(збірка), М. — П., 1914; Дурилін С. Н., Як працював Лермонтов, М., 1934; Кирпотін Ст Я., Політичні мотиви в творчості Лермонтова, М., 1939; Гинзбург Л. Я., Творча дорога Лермонтова, Л., 1940; Розанців І. Н., Лермонтов — майстер вірша, М., 1942; Бродський Н. Л., М. Ю. Лермонтов. Біографія, т. 1, 1814—1832, М., 1945; Андрєєв-Крівіч С. А., Лермонтов. Питання творчості і біографії, М., 1954; Соколів А. Н., М. Ю. Лермонтов, 2 видавництва, М., 1957; Міхайлова Е. Н., Проза Лермонтова, М., 1957; Ейхенбаум Би. М., Статті про Лермонтове, М. — Л., 1961; Латишев С., Мануйлов Ст, Як загинув Лермонтов, «Російська література», 1966 № 2; Андроників І. Л., Лермонтов. Дослідження і знахідки, 2 видавництва, М., 1967; Мануйлов Ст А., Літопис життя і творчості М. Ю. Лермонтова, М. — Л., 1964; Герштейн Е. Р., Доля Лермонтова, М., 1964; Максимов Д. Е., Поезія Лермонтова, М. — Л., 1964; Грігорьян До. Н., Лермонтов і романтизм, М. — Л., 1964; Творчість М. Ю. Лермонтова. [Під ред. В. Фохта], М., 1964; М. Ю. Лермонтов в спогадах сучасників, М., 1964; Винограду І., Філософський роман Лермонтова, «Новий світ», 1964 № 10; Mersereau J., М. Lermontov, Carbondale (III.), 1962; Gane Т., Lermontov, Buc., 1963; Opitz R., Etappen im Schaffensweg Lermontovs, «Zeitschrift für Slawistik», 1963, Bd 8, H. 4, S. 571—82; Kempa W. A., Lermontow w Polsce. Szkis bibliograficzny, «Slavia orientalis», 1964 № 4, s. 459—80; М. J. Lermontov v české literature. Bibliografie, Praha, 1965; Мануйлов Ст А., Гиллельсон М. І., Вацуро Ст Е., М. Ю. Лермонтов. Семінарій, Л., 1960; Кандель Би. Л., Бібліографія переведень романа «Герой нашого часу» на іноземні мови, в кн.: Лермонтов М. Ю., Герой нашого часу, М., 1962; Історія російської літератури XIX ст Бібліографічний покажчик, М. — Л., 1962; М. Ю. Лермонтов. Рекомендаційний покажчик літератури, Л., 1964.

Ст Ст Жданов.

М. Ю. Лермонтов. «Скарбник». Фронтиспис М. В. Добужінського (по видавництву 1913).

М. Ю. Лермонтов. «Маскарад». Ілл. Н. В. Кузьміна (туш, акварель; по видавництву 1949).

М. Ю. Лермонтов. «Мцирі». Ілл. Ф. Д. Константінова (гравюра на дереві; по видавництву 1940).

М. Ю. Лермонтов.