Латинська мова (лат. lingua latina), мова племені латінов, що населяли древній Лаций в західній частині середньої Італії з центром в м. Рим. Відноситься до італійської групи індоєвропейської сім'ї мов (див. Італійські мови ) . В своєму історичному розвитку прошел декілька періодів. 1) Долітературний період (до 240 до н.е.(наша ера)). 2) Древнелітературний період, або «архаїчна латинь» (240 — приблизно 100 до н.е.(наша ера)). Що почалася в 4 ст до н.е.(наша ера) експансія Риму до 1 ст до н.е.(наша ера) закінчується майже повною латинізацією Італії. Зразок архаїчної мови 3—2 вв.(століття) до н.е.(наша ера) з його ще не сталими нормами представлений в комедіях Плавта і Теренция. 3) Класична «золота латинь» (приблизно 100 до н.е.(наша ера) — 14 н. е.(наша ера)). У цей період остаточно стабілізуються граматичні норми. Мова досягає високого літературного рівня в прозі Цезаря, Цицерона, Саллюстія, в творчості поетів епохи Августа (Вергилій, Горацій, Овідій), декілька раніше — в ліриці Катулла. 4) «Срібна латинь» (14 до н.е.(наша ера) — 200 н.е.(наша ера)) чітко слідує вже виробленим граматичним стандартам, але декілька відходить від жорстких норм синтаксису «золотої латині» (наприклад, Тацит). Літературний мова характеризується проникненням поетичних стильових елементів в прозу і піднесеної риторики — в поезію. 5) «Пізня латинь» (200—600) — якісно нова фаза в розвитку Л. я. Відбувається відрив літературних норм від народно-розмовного варіанту, що диференційовано розвивається. Функціонування класичної латині як живої мови припиняється. Розвиток надалі йде лише в руслі народно-розмовної мови, особливості якої видно по написах, що збереглися науковим трактатам, діловим запискам, а також декільком главам «Сатирикону» Петронія (1 ст н.е.(наша ера), т.з. «розмови вільновідпущеників»). Історія народно-розмовного Л. я. продовжується до 9 ст, коли закінчується формування на його основі національних романських мов . Своєрідність кожної з цих мов визначилося діалектним дробленням народно-розмовної латині у зв'язку з військово-політичною культурною і мовною експансією Риму по-перше вв.(століття) н.е.(наша ера) Діалектна диференціація була обумовлена також впливом місцевих мов. 6) Средне-вековий період (7—14 вв.(століття)) — епоха існування Л. я. як спільна письмова мова західно-європейського суспільства, мова католицької церкви, наука, частково літератури. 7) Відродження норм «золотої і срібної» латині в епоху гуманізму (з 14 ст) було недовгим (вигадування Т. Мору, Еразма Роттердамського, Дж. Бруно, Т. Кампанелли, Н. Коперника, окремі твори Данте, Петрарки, Боккаччо). 8) З 16 ст Л. я. поступово витісняється національними мовами, залишаючись аж до 18 ст мовою дипломатії, до 20 ст — мовою університетського викладання і частково науки. Вигадування філософів і учених 16—18 вв.(століття) Р. Декарта, П. Гассенді, Ф. Бекона, Би. Спінози, І. Ньютона, Л. Ейлера, багато праць М. В. Ломоносова написано на Л. я. 9) У 20 ст латинь використовується в науковій термінології є офіційною мовою католицької церкви і актів Ватикану.
В історії культури (особливо західно-європейською) Л. я. зіграв величезну роль. Про це свідчать багаточисельні запозичення з латині у всіх європейських мовах, а також велика кількість інтернационалізмов.
Древня структура Л. я. реконструюється головним чином за допомогою порівняльно-історичного методу, оскільки що збереглися пам'ятників дуже небагато. Лексичних буд Л. я. характеризується великою архаїчною, проявляючи схожість з індоїранськимі і хеттським мовами. Є слова неясного походження. Ряд учених (зокрема, італієць Дж. Девото) виділяє в Л. я. т.з. середземноморський лексичний пласт, передуючий індоєвропейській єдності. Надалі основним джерелом поповнення лексичного запасу були іншомовні запозичення, як з родинних мов сусідніх сабінських племен так і з сусідньої етруської (неясного за походженням) мови (наприклад, histrio — «актор»). Проте найважливішим джерелом запозичень для Л. я. впродовж багатьох століть залишалася грецька мова.
Фонологічна система Л. я. характеризується зіставленням довгих і коротких голосних, наявністю дифтонгів і діграфов ає, оє — в області вокалізма; наявністю парних дзвінких — глухих b/p, d/t, g/c [k], (s/z — варіації однієї фонеми), gu [gw]/qu [kw] — в області консонантизму. Наголос, на думку більшості учених, музичний з швидко наростаючими динамічними тенденціями. На відміну від лексики, значно збагаченої елементами не індоєвропейського походження, морфологія Л. я. повністю зберегла типових для древніх індоєвропейських мов флективних буд. Граматичні категорії: 3 роди — чоловічий, жіночий, середній; 2 числа — єдине і множинне (подвійне зникло). У іменній системі 6 відмінків. У дієслівній системі — 3 особи, 6 часів, що паралельно концентруються довкола двох основ, — інфектной і перфектной; 3 нахили — дійсне, наказове, умовне (кон'юнктивне); 2 застави — дійсний і пасивний. Широко представлені іменні форми дієслова (4 — дієприкметники, 6 форм інфінітива, герундій, супін). У народно-розмовній мові поступово відпадали відмінки. Класичний синтаксис простої пропозиції характеризується відносно вільним порядком слів, особливо в поетичній мові. Чіткість синтаксису складної пропозиції забезпечується строго лімітованими правилами формального підпорядкування послідовності часів. Древні типи словотворення, засновані на чергуванні голосних, подвоєнні кореня (ср. словотворчі системи старогрецького, санскриту), в пізніший час вже перестають бути продуктивними. Л. я. виробив чітку словотворчу систему: переважно суффіксация в іменной системі і префіксация — в дієслівній. Майже виняткову однозначність словотворчих формантів робить Л. я. (поряд з грецьким) зручним засобом поповнення інтернаціональної наукової термінології в самих різних областях.
Літ.: Собольовський С. І., Граматика латинської мови, ч. 1, 3 видавництва, М., 1950, ч. 2, М., 1947; Тройський І. М., Нариси з історії латинської мови, М. — Л., 1953; його ж, Історична граматика латинської мови, М., 1960 (є бібл.); Дворецький І. Х., Корольків Д. Н., Латинсько-російський словник, М., 1949; Купреянова Ст Н., Умнова Н. М., Короткий словник латинських слів, скорочень і виразів, [Новосиб.], 1971; Devoto G., Storia della lingua di Roma, 2 rist., Bologna, 1944 (йому. пер.(переведення) Geschichte der Sprache Roms, Hdlb., 1968); Pisani V., Storia della lingua latina, pt. 1» Torino, 1962; Congres international pour ie latin vivant, t. 1—3, Avignon, 1956—64; Lateinische Grammatik, Bd 1—2, 6 Aufl., Münch., 1963—65 (є бібл.); Melliet A., Esquisse d''une histoire de la langue latine éd. nouv., P., 1966 (є бібл.); Stolz F., Debrunner A., Schmidt W. P., Geschichte der lateinischen Sprache, 4 Aufl., B., 1966; Safarewicz J., Łacina i jej historia, Krakow, 1968; Thesaurus linguae latinae, Lpz., 1900 —; Du Cange du Fresne Ch., Glossarium mediae et infirnae latinitatis Graz, 1954; Ernout A., Meillet A., Dictionnaire etymologique de la langue latine, 4 ed., P., 1959; Walde A. — Hofmann J. B., Lateinisches etymologisches Wörterbuch, 4 Aufl., Hdlb., 1965; The Oxford Latin Dictionary, L., 1968 — Cousin J., Bibliographie de la langue latine, 1880—1948, P., 1951.
