Кремація (від латів.(латинський) crematio — спалювання), спалювання трупів в особливих печах, один з видів похоронів. Виникнення трупосожженія відноситься до часу пізнього неоліту і ранньої бронзи. Спалювання трупів на вогнищах було поширене у греків, римлян і деяких ін. древніх народів; його застосовували і древні слов'яни. Відвіку трупосожженіє застосовується в Японії, а також в Індії і ін. країнах Південно-східної Азії, переважно там, де сповідаються буддизм і індуїзм. З поширенням християнства, особливо в європейських країнах, де воно стало пануючою релігією, спалювання трупів було заборонене, оскільки християнство вважало його язичеським способом поховання, що перечить християнському вченню про «замогильне життя», «воскресіння з мертвих». Лише у 2-ій половині 19 ст в європейських країнах знов почали спалювати трупи. Були сконструйовані спеціальні печі для До., у яких спалювання відбувалося в струмені розжареного (до 1000 °С) повітря, і побудовані перші крематорії (Мілан, 1876; Лондон, 1885; Стокгольм, 1887, і ін.), були встановлені вимоги, яким повинна відповідати К. Прєїмущество До. перед др, способами поховання полягає в повному і швидкому (1—1,5 ч ) знищенні органічних речовин трупа в строго гігієнічних умовах. У СРСР ДО. санкціонована декретом СНК(Рада Народних Комісарів) РРФСР від 7 грудня 1918. Починаючи з 20—30-х рр. 20 ст До. набула значного поширення в багатьох країнах. Прах після До. поміщають в урну (див. Урна похоронна ) і зберігають в колумбаріях або ховають в землі.
