Епітет (греч. epítheton, буквально — прикладене), художнє визначення, один з тропів . Виражається переважно ім'ям прикметником («солодкий наспів»), але також прислівником («гаряче любити»), іменником («веселості шум»), числівником («перший друг»), дієсловом («бажання забутися»). На відміну від звичайного логічного визначення, яке виділяє даний предмет з багатьох («тихий дзвін»), Е. або виділяє в предметі одну з його властивостей («гордий кінь»), або — як метафоричний Е. — переносить на нього властивості іншого предмету («живий слід»). Е. виник в усній поетичній творчості за допомогою: узагальнення ознак, що постійно зустрічалися («русява коса», «біла береза»); закріплення історичних стосунків («седелишко черкаське», «арабський кінь» — в середньовічній французькій поезії); ідеалізації («ласкавий князь Володимир»). Систему постійних Е. народній поезії розкладає розвиток індивідуального творчого початку. Ознаки явищ природи привласнюються людині («ясне сонце» — «ясний погляд»). Із злитої відчуттів різних органів чуття виникають синкретичні Е. («холодний колір», «ясний звук»). Прагнення підсилити враження приводить до подвоєння («украсно прикрашена земля Російська»); з цією ж метою в Е. з'єднується коріння різних слів («швидконогий Ахілл», «широкошумниє дуброви»). Від постійних Е. народнопоетичної творчості, що доходять до забуття основні значення слова («Нагостри мою гостру шаблю!»), професійна література приходить до індивідуалізованих, зупиняючих увагу унікальним Е.: «дам обдумане вбрання» (А. С. Пушкін). У Е. відбивається стиль письменника, епохи, літературного напряму («сладкогласний співець», «хладний прах» несуть друк сентименталізму; «жовта зоря», «снігове вино» належать поетичній системі А. Блоку).
Літ.: Веселовський А. Н., Історична поетика, Л., 1940, с. 73—93; Жірмунський Ст М., До питання про епітет, в його сб.(збірка): Теорія літератури. Поетика. Стилістика. Ізбр. праці, Л., 1977; Томашевський Би. Ст, Стилістика і віршування, Л., 1959, с. 200—208; Озеров Л., Ода епітету, «Питання літератури», 1972 №4.
