1) у античній поезії короткий ліричний вірш довільного вмісту, написаний елегійним дістіхом ; поступово освоювалася тематика епіграм присвятних («написи» на предметах, що присвячуються богам), сентенційно дидактичних, надгробках (див. Епітафія ), описових, любовних, застільних, сатиричних. У грецькій літературі розквітом Е. була творчість поетів еллінізму 3 ст до н.е.(наша ера) — 1 ст н.е.(наша ера) (ядро так званої «антології Палатінськой», що склало, в 16 кн.), в римській — сатирична творчість Марциала (1 ст н.е.(наша ера)). Традиції античної Е. продовжувалися у візантійській літературі і в латинській літературі середніх століть і Ренесансу, пізніше відроджувалися зрідка («Венеціанські епіграми» Гете).
2) У новоєвропейській поезії короткий сатиричний вірш, зазвичай побудований на контрасті поступової експозиції і завершальної «гостроти» (пуанта). Е. такого роду склалася у французькій поезії 16—17 вв.(століття) на основі мотивів марциаловськой традиції; час розквіту — 18 ст (Вольтер, Же. Б. Руссо, Р. Е. Лессинг Р. Берне, А. П. Сумароков). Паралельно розвивається Е. нетрадиційна, така, що є безпосереднім відгуком на злободенні події, часто політичні. В А. С. Пушкіна, наприклад, існують Е. як першого типа («Рух», «Цікавий»), так і другого (Е. на А. А. Аракчєєва, Ф. Ст Булгаріна). До середини 19 ст Е. традиційного типа відмирає, а злободенна залишається існувати як би на периферії літератури; у російській поезії 19 ст такі епіграми Д. Д. Мінаєва, в радянській поезії — А. Архангельського, С. Васильева і ін.
Тексти і літ.: Грецька епіграма, під ред. Ф. А. Петровського, М., 1960; Російська епіграма другої половини XVII — нач. XX ст, Л., 1975.
