Гумільов Микола Степанович [3(15). 4.1886, Кронштадт, — 24.8.1921, Петроград], російський поет. Виступив у пресі в 1902. Починав як учень символістів, зокрема Ст Я. Брюсова. У 1911 організував літературну групу «Цех поетів». У 1913 разом з С. Городецким проголосив акмеїзм . Р. багато подорожував, тричі був в Африці, захоплювався Сходом. Основні твори: книги віршів «Дорога конквістадоров» (1905), «Романтичні квіти» (1908), «Перли» (1910), «Чуже піднебіння» (1912), «Сагайдак» (1916), «Вогнище» (1918), «Шатер» (1921), «Вогненний стовп» (1921); збірка розповідей «Тінь від пальми» (1922), збірка критичних статей «Листа про російську поезію» (1923); переведення вавілонського епосу «Гильгамеш», творів Вольтера, Т. Готье, С. Колріджа, Р. Сауті, О. Уайльда, Р. Гейнеа, англійських і французьких народних пісень. З 1914 Р. — на фронті; під час Жовтневої революції був в російському експедиційному корпусі у Франції; у 1918 повернувся до Петрограду; брав участь в роботі видавництва «Усесвітня література», вів заняття в поетичних студіях. Особливості поезії Р. — чеканність ритмів, барвистість, горда підведена тону. Недоліки його поезії — екзотичність, відхід від сучасності, культ сили, вихваляння вольового початку. Р. не прийняв революції, виявився причетним до контрреволюційної змови і в числі його учасників був розстріляний.
Літ.: Блок А., «Без божества, без натхнення», Собр. соч.(вигадування), т. 6, М. — Л., 1962; Орлів Вл., На рубежі двох епох. (З історії російської поезії початку нашого століття), «Питання літератури», 1966 № 10; Історія російської літератури кінця XIX — початки XX століття. Бібліографіч. покажчик, М. — Л., 1963.
