Венерологія, галузь медицини, що вивчає інфекційні хвороби, що передаються в основному статевим дорогою, венеричні хвороби. Згадки про венеричних хворобах виявлені в єгипетських папірусах, в китайських джерелах писемності (2500 років до н.е.(наша ера)), в релігійних міфах індійців, у вигадуваннях Гіппократа (5—4 вв.(століття) до н.е.(наша ера)), Цельса (1 ст до н. е.(наша ера) — 1 ст н.е.(наша ера)), Плутарха (1—2 вв.(століття)), Аретея (2 ст), Галена (2 ст) і ін.
В самостійну дисципліну із загальної медицини Ст виділилася в кінці 15 ст, коли в Європі почалася пандемія сифілісу . У міру поширення сифілісу на Європейському материку він називався то іспанською, то італійською (1494), то французькою (1496) хворобою. Тривалий час сифіліс і гонорея вважалися одним захворюванням, що пояснюється недостатністю знань про збудника сифілісу і гонореї і помилкою англійського вченого кінця 18 ст Дж. Хантера, який прищепив собі гній від хворого гонореєю, що страждав, мабуть, одночасно і сифілісом; на місці щеплення утворилася первинна сифілома. У 1-ій половині 19 ст сформувалася французька школа венерологів, основоположником якої стала французька лікарка Ф. Рікор. У 1838 для доказу відмінності цих хвороб Рікор провів варварські досліди на людях, штучно заразивши 600 чоловік сифілісом і 800 гонореєю. При цьому Рікор допустив ряд грубих помилок, стверджуючи, наприклад, що вторинні прояви сифілісу не заразливі, об'єднав шанкр м'який і твердий шанкр в одне захворювання. У 1879 засновник бреслауськой школи венерологів А. Нейссер відкрив збудника гонореї — гонокок, остаточно довівши самостійність цього захворювання. У 1885 італійська лікарка П. Феррарі знайшла у відокремлюваному м'якого шанкра стрептобациллу, а в 1887 російський учений О. В. Петерсен експериментально довів, що стрептобацилла є збудником м'якого шанкра, тобто встановив відмінність між м'яким і твердим шанкрами. У 1903 дослідами російського ученого І. І. Мечникова, французького ученого Е. Ру, а в 1904 російські учені Д. К. Заболотного була доведена можливість зараження сифілісом мавп (шимпанзе і павіанів) і експериментального відтворення у них всіх періодів сифілітичної інфекції. У 1905 німецькі учені Ф. Шаудін і Е. Гофман виявили збудника сифілісу — бліду спірохету, а в 1906 німецький учений А. Вассерман запропонував для діагностики сифілісу серологічну реакцію — Вассермана реакцію .
Лімфогранулематоз паховий (описаний вперше як самостійне захворювання в 1913 французькими лікарками Ж. Дюраном, Ж. Никола і М. Фавром) викликається специфічним вірусом, що фільтрується, вивченим в 1930—34 німецькими ученими С. Хеллерстремом і Е. Вассеном і детально описаним в 1935—36 японським бактеріологом І. Міягава.
Вельми значительна роль в розвитку Ст вітчизняних учених С. А. Венечанського, А. Р. Бахерахта, Н. І. Пірогова, М. Я. Мудрова, П. П. Заблоцкого-Десятовського і ін. У 1824 С. А. Тер-Гукасовим в Москві була захищена перша російська дисертація по Ст В 1829 Мудров почав читати лекції для студентів-медиків, присвячені сифілісу, а в 1846 в Петербурзі Ф. Кох видав перше керівництво по В. Лекциі по Ст читали Н. І. Пирогів, Р. А. Захарьін, С. П. Боткин, А. І. Поль і ін. У 1869 при Московському університеті вперше в Росії була організована спеціальна кафедра по шкірних і венеричних хворобах, очолена Д. І. Найденовим. У 1870 подібна кафедра створена в Петербурзі (завідуюче Ст М. Тарновський), в 1883 в Казані (завідувач А. Р. Ге) і в Києві (завідуючий М. І. Стуковенков). З організацією спеціальних кафедр питання Ст отримали в Росії науковий напрям. Російська лікарка А. Г. Полотебнов в 1872 повідомила про можливість вживання для загоєння сифілітичних виразок зеленої цвілі (Penicillium glaucum). Ним же в 1869—70 був написаний «Курс венеричних хвороб». Ряд важливих робіт, присвячених механізму розвитку і лікуванню гонорейній інфекції, належить П. Ф. Богданову, Р. Д. Воськресенському, Ст Е. Дембськой, М. І. Молчанову і ін. У 1901 в Харкові під редакцією І. Ф. Зеленева став видаватися «Російський журнал шкірних і венеричних хвороб».
Після встановлення Радянської влади, поряд із значним збільшенням числа медичних вузів і виникненням при них самостійних кафедр по шкірних і венеричних хворобах, в Москві, національних республіках і великих областях були організовані науково-дослідні шкірно-венерологічні інститути. Велику роль в розвитку Ст зіграли наукові суспільства. У Росії перше суспільство венерологів було створене в 1885 в Петербурзі (голова Ст М. Тарновський), а в 1891 — наукове суспільство дермато-венерологів в Москві. У 1937 було засновано Всесоюзне наукове суспільство дермато-венерологів, організовувалися і наукові суспільства в республіках і їх філії в областях і містах. Розробкою наукових проблем, обміном наукових знань в області Ст займаються і асоціації дермато-венерологів США, Великобританії, Франції, Італії, дерматологічні суспільства ГДР(Німецька Демократична Республіка) і ФРН(Федеральна Республіка Німеччини), Польщі, Болгарії, Чехословакії і ін. країн. З 1924 СРСР полягає членом Міжнародного союзу по боротьбі з венеричними хворобами і трепанематозамі.
В 1889 в Парижі зібрався 1-й Міжнародний венерологічний конгрес. У подальшому міжнародні з'їзди скликалися в Брюсселі, Парижі, Берліні, Нью-Йорку, Будапешті, Римі і ін. У 1897 відбувся Всеросійський з'їзд по обговоренню заходів проти сифілісу. Питання клініки, лікування і боротьби з венеричними хворобами освітлювали і на з'їздах, що періодично скликалися, Піроговських. У СРСР скликаються всесоюзні з'їзди венерологів і дерматологів (1-ою відбувся в 1923), а також з'їзди і конференції союзних республік і областей країни. У вивчення експериментального (на тваринах) сифілісу великий вклад внесли радянські учені П. С. Грігорьев (1932), Л. А. Штейнлухт (1949), П. Г. Оганесян (1959), американські учені До. Д. Пост, Же. До. Куні, (1933), Х. Дж. Магнусон (1951), французький учений Л. М. Потріє (1936) і ін.
Вивченню біології збудників венеричних хвороб присвятили свої роботи російський учений А. Я. Віленчук (1947), американські учені Х. Е. Мортон, Т. Ф. Андерсон (1942), Р. А. Нельсон (1948), французький учений Ф. Жанель (1949), англійський учений А. Уїлсон (1953) і др.; радянський учений Н. М. Овчинников (1967) із співробітниками за допомогою електронної мікроскопії розкрив ряд особливостей розвитку і будови блідої спірохети (трепонеми), лептоспір, боррелій. По імунітету венеричних хвороб відомі роботи Г. І. Мещерського (1924), С. Т. Павлова (1934), С. Е. Горбовіцкого (1944), німецького ученого В. Колле (1935) і ін. Окрім питань реінфекції і суперінфекції, значний інтерес представляє проблема неспецифічного імунітету, яку розробляли Овчинників, В. А. Рахманов із співробітниками і ін. Вивчені особливості діагностики і лікування сифілітичних поразок внутрішніх органів і нервової системи. Серодіагностика венеричних хвороб була темою дослідження радянського ученого Н. М. Овчинникова (1953—62), американських учених Нельсона, М. Майера (1949) і ін. Розроблені і упроваджені в практику нові високочутливі специфічні реакції для діагностики сифілісу — реакція іммуно-флюоресценції (РИФ) і реакція іммобілізації трепонем (РІТ). Клініка і лікування сифілісу широко розроблялися радянськими ученими О. Н. Подвисоцкой (1956), Ст Я. Арутюновим, Н. С. Смеловим (1959), М. А. Розентулом (1967) і ін. В. А. Рахманов із співробітниками (1968) виявив нові особливості перебігу сифілісу. Доведена перевага хронічно переміжного методу лікування хворих сифілісом, а також висока терапевтична ефективність препаратів Пеніциліну (біцилліна 1, 3, 4, 6). Глибоко розроблені питання профілактики і лікування природженого сифілісу росіянами ученими Б. М. Пашковим (1955), Ж. Оме (1956), М. М. Райц (1959) і ін. Радянськими ученими В. Е. Дембськой (1956), І. М. Порудомінським (1967), Е. Н. Туранової (1968) і ін. детально вивчені окремі аспекти етіології і патогенезу гонореї, розроблені схеми лікування цього захворювання біцилліном. Значне увага, особливо в соціалістичних країнах (у СРСР — Е. Д. Ашурков, 1954; М. П. Батунін, 1962; Н. М. Туранов, 1965; Н. Ст Никітіна, 1968, і ін.), приділяється вивченню організаційних форм боротьби з венеричними хворобами. Велику роботу в цьому напрямі ведуть науково-дослідні шкірно-венерологічні інститути.
Нові актуальні питання науковою і практичною Ст відбиваються на сторінках спеціальних журналів по дермато-венерології —»Archives of Dermatology» (N. Y., з 1960), «British Journal of Venereal Diseases» (L., з 1947), «Acta dermatovenereologica» (Stockh., з 1920), «Indian Journal of Dermatology and Venereology» (Bombay, з 1955), «Annales de dermatologie et syphiligraphie» (P., з 1868), «Dermatologische Wochenschrift»(Lpz., з 1882—), «Дерматологія і венерологія» (Софія, з 1962) і ін., а також в журналах, що щомісячно видаються, в СРСР — «Вісник дерматології і венерології» (М., з 1957; раніше видавався під ін. назвами), «Медичний реферативний журнал» (з 1957; у 1948—56 — «Радянський медичний реферативний огляд»).
Літ.: Багатотомне керівництво по дермато-венерології, т. 1, М., 1959.
