Байка, літературний жанр; коротка, зазвичай віршована розповідь, у формі іносказання, сатирично змальовує людські вчинки і стосунки. Б. близька до притчі і апологові . Персонажі Б., окрім людей, — тварини, рослини, речі. На початку або кінцівці Б. зазвичай дається афористичний повчальний вивід («мораль»). Би. — один з прадавніх літературних жанрів. У Древній Греції був знаменитий Езоп (6—5 вв.(століття) до н.е.(наша ера)), що писав Би. у прозі; у Римі — Федр (1 ст н.е.(наша ера)); у Індії збірка Б. «Панчатантра» відноситься до 3 ст Видним байкарем нового часу був французький поет Ж. Лафонтен (17 ст). У Росії розвиток Би. відноситься до середини 18 — початку 19 вв.(століття) і пов'язано з іменами А. П. Сумарокова («притчі»), І. І. Хемніцера, А. Е. Ізмайлова, І. І. Дмітрієва, хоча перші досліди віршованих Би. були ще в 17 ст у Сімеона Полоцкого і в 1-ій половині 18 ст в А. Д. Кантеміра, Ст До. Тредіаковського. У російській поезії виробляється басенний вольний вірш, передавальний інтонації невимушеної і лукавої оповіді. Байки І. А. Крилова з їх реалістичною жвавістю, здравомисленним гумором і чудовою мовою знаменували розквіт цього жанру в Росії. На Україні Б. вигадували Р. Сковорода, П. П. Гулак-артемівський, Л. І. Глебов. За радянських часів придбали популярність байки Демьяна Бідного, С. Міхалкова, Ф. Крівіна і ін.
Літ.: Потебня А. А,, З лекцій з теорії словесності. Байка, прислів'я, приказка, 3 видавництва, Хар., 1930; Виготський Л., Психологія мистецтва, М., 1965, с. 117—55.
