Артуровськие легенди, народні віддання кельтських мешканців Уельсу, що стали основою багатьох поетичних вигадувань, в центрі яких, — образ короля Артура, одного з королів бриттів (5—6 вв.(століття)), що успішно боровся проти англо-саксонських завойовників. З ім'ям Артура кельтів зв'язували надії на відновлення незалежності. Про історичного Артура згадують з 8 ст кельтські і бретонські барди, а також латинська хроніка Гальфріда Монмаутського «Історія королів Британії» (близько 1137). Що ідеалізуються Артур і лицарі «Круглого столу» — герої, що втілюють етичні ідеали рицарства. Легенди про Артура були сприйняті рицарською поезією у Франції — Кретьен де Труа (12 ст), в Германії — Гартман фон Ауе (12—13 вв.(століття)); обробку легенди про св. Граалі дав Вольфрам фон Ешенбах в романі «Парцифаль» (близько 1210). У Англії 13—14 вв.(століття) з'явилися переведення романів «Артур», «Артур і Мерлін», «Смерть Артура» і ін. На теми А. л. написаний кращий англійський рицарський роман у віршах «Сер Гавейн і Зелений лицар» (14 ст). У 15 ст Т. Малорі створив роман «Смерть Артура». Образ Артура використовували Е. Спенсер в «Королеві фей» Дж. Драйден в лібретто опери «Король Артур», Е. Булвер-Літтон в поемі «Принц Артур», В. Моріс в поемі «Захист Гиневри», А. Теннісон в «Королівських ідиліях». Пародійно-сатиричне заломлення А. л. отримали в романі М. Твена «Янкі при дворі короля Артура».
Літ.: Jones W. L., King Arthur in history and legend, Camb., 1911; Bruce J. D., The evolution of Arthurian romance, Gött.—Baltimore, 1923.
