Антифашистський рух, зародилося на початку 20-х рр. 20 ст, коли буржуазія низки країн стала удаватися до фашизму для збереження свого панування, поставленого під загрозу революційним підйомом, що почався після 1-ої світової війни і Великої Жовтневої соціалістичної революції. Провідна сила А. д., що охопив широкі маси трудящих, — робочий клас, який взяв в різних країнах активну участь в антифашистській боротьбі із самого початку появи фашизму на політичній арені. Робочий клас Радянського Союзу, до кінця 2-ої світової війни єдиний із загонів міжнародного пролетаріату що стояв у влади, постійно надавав дієву допомогу антифашистам капіталістичних країн. Важливе значення для А. д. мав аналіз класового коріння фашизму, спрямованості і методів його діяльності, що отримав віддзеркалення в звітних доповідях ЦК і вирішеннях з'їздів КПРС. Успіхи Радянської соціалістичної держави в господарському і культурному будівництві і всесвітньо-історичної перемоги СРСР в боротьбі з фашизмом на фронтах Великої Вітчизняної війни 1941—45 надихали учасників А. д. у всьому світі. З моменту зародження А. д. Радянський Союз — визнаний оплот міжнародного А. д.
В 1921 у відповідь на наступ фашистів А. д. розвернулося в Італії. Почавши з антифашистських страйків і демонстрацій, італійські робітники перейшли надалі до озброєної відсічі чорносорочечникам. Вищою крапкою А. д. у Італії у той час були кровопролитні бої, що супроводжували оголошену в серпні 1922 загальний національний страйк. Зі встановленням фашистського режиму (жовтень 1922) А. д. у Італії не припинилося; з часом воно усе більш активізувалося. Італійська комуністична партія, що стояла на чолі італійського А. д., вже в 1924 виступила із закликом до об'єднання всіх противників фашизму.
А. д. розвивалося і у ряді інших країн, де створювалися терористичні диктаторські режими (Угорщина, Болгарія). Вересневе антифашистське повстання 1923 в Болгарії збагатило досвід А. д. у інших країнах. У 1920 зародилося А. д. у Германії, направлене проти націонал-соціалістської партії і інших украй правих терористичних груп. Декілька пізніше (з 1926) в Польщі розвернулося рух проти «санаційного» режиму Пілсудського.
Настання фашизму у ряді країн поставило перед демократичними силами завдання вироблення найбільш дієвих форм і методів А. д. Важливу роль в розгортанні А. д. зіграла тактика єдиного робочого фронту, вперше розроблена 3-м-кодом конгресом Комінтерну (1921) при керівній участі Ст І. Леніна. 4-й конгрес Комінтерну (1922), що визнав організацію опору міжнародному фашизму одній з найважливіших завдань комуністичних партій, вказав, що тактика єдиного робочого фронту є головним засобом боротьби проти фашизму. У березні 1923 у Франкфурті-на-Майне проходіла конференція революційних робітників, яка вибрала Міжнародний комітет дії проти військової небезпеки і фашизму на чолі з До. Цеткин, ф. Геккертом і А. Барбюсом. Велика увага А. д. приділив 3-й розширений пленум Виконкому Комуністичного Інтернаціоналу (ІККИ) (червень 1923), на якому з доповіддю з питання «Боротьба проти фашизму» виступила До. Цеткин. Питання про загрозу фашизму, способах боротьби з ним обговорювався на 5-м-коді (1924) і 6-м-коді (1928) конгресах Комінтерну, на пленумах ІККИ. Розглядаючи боротьбу проти фашизму як справа всього пролетаріату, Комінтерн закликав комуністичні партії вести таку політику, яка дозволила б ізолювати фашизм і згуртувати проти нього найширші верстви населення. Проте в діяльності ряду комуністичних партій сильно позначалося сектантство, що перешкоджало такому об'єднанню, виявлялася недостатня чіткість в оцінці суті фашизму; мало місце і заперечення серйозної відмінності між фашизмом і буржуазно-демократичним режимом. З кінця 20-х рр. в деяких документах Комінтерну і комуністичних партій увійшов до ужитку і був прийнятий для позначення соціал-демократії термін «социал-фашизм», що перечило визначенню фашизму як знаряддя найбільш реакційних сил буржуазії і утрудняло об'єднання всіх демократичних сил А. д. Широке поширення цей помилковий термін придбав в період світової економічної кризи 1929—33, в ході якого революційний рух, що вступив в смугу нового підйому, знов поколивав засади панування буржуазії у ряді країн, у тому числі в Германії; у цій країні зацікавленість крупного капіталу у встановленні диктаторського режиму посилювалася прагненням до підготовки реваншистської війни, а можливості завоювання фашистами масового впливу були особливо великі завдяки широкому використанню націоналістичної демагогії. А. д. у Германії 1929—33 — яскрава сторінка історії німецького робочого руху. На чолі А.д. стояла Комуністична партія Німеччини, що докладала величезні зусилля для створення єдиного робочого фронту. Найбільшого розмаху А. д. тих років досягло з початком кампанії «Антифашистської акції» (1932), в ході якої робітники різних політичних переконань стали створювати на місцях комітети єдиного фронту і загони самооборони. Під ударами робочого класу і всіх антифашистських сил до кінця 1932 фашистський рух в Германії пішов на спад. Проте розкол робочого класу, головним чином із-за небажання керівництва соціал-демократії співробітничати з комуністами, перешкодив створенню широкого і міцного єдиного робітника і народного фронту. Користуючись цим, німецькі монополісти в січні 1933 вручили владу Гітлеру.
5 березня 1933 Виконком Комінтерну у відозві до робітників всіх країн висунув конкретну програму антифашистської боротьби на основі співпраці двох Інтернаціоналу — Комуністичного і Соціалістичного. Проте останній, на словах погоджуючись на переговори, саботував спільні дії. Проте комуністи продовжували шукати дороги до створення єдиного антифашистського фронту. З цією метою в 1933 в Парижі був скликаний Європейський антифашистський робочий конгрес; конгрес проходівший в залі Плейель, поклав початок Плейельському руху, що зіграв певну роль в розвитку А. д. Серйозне значення для мобілізації трудящих на боротьбу проти фашизму мали виступи Г. М. Дімітрова на Лейпцігському процесі 1933 і міжнародна кампанія в його захист. У А. д. включилися кращі представники інтелігенції. Велику роль в його розвитку зіграли антифашистські виступи радянських діячів культури, зокрема — М. Горького. Проти фашизму виступили письменники А. Барбюс, Р. Роллан, Т. Манн, Р. Манн, М. Андерсен-Нексе, Р. Уеллс, художник П. Пікассо і ін. У 1935 в Парижі відбувся антифашистський Міжнародний конгрес письменників в захист культури.
У ряді країн фашисти зустрічали організовану і дієву відсіч. У Франції спроба фашистського путчу, яка була зроблена в лютому 1934, провалилася в результаті рішучих дій антифашистів. В ході боротьби склалася антифашистська єдність французького робочого класу, а потім і інших верств населення, незацікавлених у встановленні фашистського режиму. У 1935 у Франції був створений Народний фронт, до складу якого увійшли як комуністичні і соціалістичні партії, так і лівобуржуазні політичні організації. Лютий 1934 ознаменувався бурхливим підйомом А. д. у Австрії, де затвердилася специфічна форма клерикалізму фашизму. Озброєна боротьба австрійських робітників проти фашистів (див. Лютневий озброєний виступ 1934 в Австрії), хоча і потерпіла поразку, назавжди вписана в літопис А. д.
Трудящі Радянського Союзу гаряче виступали в захист жертв фашизму і героїв А. д. (повсюдні мітинги солідарності з антифашистами Австрії і Іспанії в 1934 і ін.), проводили збір засобів в допомогу жертвам фашизму (у 1934, наприклад, було передано близько 1 млн. шилінгів до фонду допомоги австрійським робітником), СРСР надавав притулок антифашистам (у радянське громадянство був прийнятий що знаходився у фашистській в'язниці після Лейпцігського процесу Р. М. Дімітров, в Радянський Союз емігрувало близько 600 австрійських шуцбундовцев — учасників лютневих боїв з фашистами в 1934), близько 10 млн. чоловік були в 1932 членами радянської секції Міжнародній організації допомоги борцям революції (МОПР), одним з найважливіших завдань якої була допомога жертвам фашизму.
Виключно важливе значення для доль А. д. мали вирішення 7-го конгресу Комінтерну (іюль—август 1935), що поставив боротьбу проти фашизму в центр діяльності комуністичних партій і єдиного робітника, що розробив тактику, і антифашистського народного фронту. Вирішення 7-го конгресу означали розрив з сектантськими помилками, які допомагали лідерам соціалістичних партій саботувати антифашистську єдність. На 7-м-коді конгресі була відмічена велика роль для А. д. перемоги соціалізму в СРСР. Побудова соціалізму привела до збільшення міжнародної ваги Радянського Союзу і його ролі як могутнього оплоту трудящих в їх боротьбі проти фашизму, як держави, системи колективної безпеки, що активно бореться за створення, в цілях приборкання фашистської агресії.
Для активізації А. д. у країнах з фашистським режимом дуже важливе значення мало проведення тактики «троянського коня», обгрунтованої в доповіді Г. М. Дімітрова «Про настання фашизму і завдання Комуністичного Інтернаціоналу» і що передбачала участь антифашистів у всіх легальних фашистських організаціях з метою залучити широкі маси в антифашистську боротьбу.
Поєднання підпільних і легальних методів боротьби особливе благотворно вплинуло на А. д. у Італії, де вже в 1934 комуністичних і соціалістичних партії уклали угоду про єдність дій в боротьбі за скидання фашистської диктатури. А. д. у Германії не припинялося, не дивлячись на небачений по своєму озлобленню урядовий терор. Німецькі антифашисти друкували і поширювали нелегальні газети, брошури, листівки, вели антигітлерівську пропаганду в створених нацистами масових організаціях, викриваючи скажену військову підготовку, що проводилася в країні, добивалися уповільнення темпів роботи на підприємствах і тому подібне Велику допомогу антифашистам-підпільникам надавали противники Гітлера за рубежами Німеччини. Багато німецьких емігранти-комуністів неодноразово переходили кордон, доставляючи нелегальну літературу і проводячи інструктаж борців проти фашизму.
Одна з найяскравіших сторінок історії А. д. — національно-революційна війна іспанського народу 1936—39 (див. в ст. Іспанська революція 1931—39 ), підтримана трудящими багатьох країн. Трилітня боротьба трудящих Іспанії, очолена комуністичною партією, продемонструвала величезну силу А. д., соціальні цілі якого не обмежувалися таким, що крушить фашизму, а включали глибокі демократичні перетворення. В ході національно-революційної війни з величезною силою виявилася міжнародна пролетарська солідарність. Трудящі багатьох країн встали на захист Іспанської республіки і в рядах інтернаціональних бригад (вони прибули до Іспанії з 54 держав), не щадивши життя, билися проти фашизму. Особливо велику і всесторонню допомогу надала іспанським антифашистам Радянська країна. Радянський Союз допоміг Іспанській республіці кредитами, різними матеріалами, забезпечував її танками, літаками і іншим озброєнням; добровольці, що билися в Іспанії, з Радянського Союзу — льотчики, танкісти, військові радники і ін. — зіграли значну роль у формуванні народної армії і безпосередньо у ряді військових операцій; СРСР рішуче захищав інтереси іспанського народу в Лізі Націй; тисячі іспанських дітей, що позбулися під час війни своїх батьків, знайшли притулок в СРСР. Германо-італійська інтервенція, а також пособництво агресорам під прикриттям політики «невтручання» з сторони правлячих кругів Англії, Франції, США перешкодили іспанським борцям проти фашизму добитися перемоги, але досвід антифашистської боротьби в Іспанії зіграв чималу роль в подальшому розвитку А. д. Антифашистський рух ослабляв фашизм, гальмував військові авантюри фашистських держав. Проте воно виявилося недостатньо сильним, щоб перешкодити ватажкам фашистського блоку розв'язати війну за світове панування.
2-я світова війна поклала початок новому етапу історії А. д. Антигітлерівська коаліція, що склалася після вступу до війни Радянського Союзу, об'єднала всі держави і народи, що билися проти фашистського блоку. СРСР прийняв головний тягар боротьби з фашистськими агресорами. Удари, які радянські озброєні сили, а також союзні війська наносили по фашистських полчищах, надихали борців проти фашизму у всьому світі. Повсюдно розвернулося Рух Опору, яке було прямим продовженням А. д. довоєнного періоду. У країнах, окупованих фашистськими агресорами, опір був направлений не лише проти іноземних загарбників, але і проти їх союзників в особі місцевих фашистів — прибічників Петена у Франції, Квіслінга в Норвегії і інших маріонеток німецького або італійського фашизму. Найбільш масовою формою Руху Опору в багатьох країнах була страйкова боротьба пролетаріату. Велике значення мали також антифашистські акції на підприємствах, що працювали на гітлерівську Німеччину, на транспорті, поширення підпільної антифашистської літератури і ін. У окупованих країнах розвернулася озброєна партизанська боротьба проти окупантів і їх посібників. Рука в руку з учасниками А. д. окупованих країн боролися німецькі антифашисти, антифашисти Італії, хортістськой Угорщини, буржуазно-поміщицької Румунії і інших країн — сателітів гітлерівської Німеччини. У багатьох країнах Європи в русі Опори брали участь радянські люди, що бігли з фашистських концтаборів. Величезну дію на його розвиток надали перемоги Червоної Армії, боротьба радянських партизан на тимчасово захоплених фашистами радянських територіях. Про розмах А. д. періоду війни свідчать такі крупні виступи, як озброєні повстання в Словаччині (1944), Варшаві (1944), Парижі (1944), Празі (1945), озброєна боротьба італійських трудящих проти італійських фашистів і гітлерівців, що окупували частину території Італії. У всіх країнах, де розвернувся Рух Опору, маси трудящих, що йшли за комуністичними партіями, ставили своєю за мету не лише відновлення національної незалежності, але і знищення внутрішніх сил що породжують фашизм, — монополістичного капіталу і крупного землеволодіння. Ці цілі були досягнуті, проте, лише в країнах Східної і Центральної Європи, де в результаті розгрому гітлерівської Німеччини при вирішальній ролі Радянського Союзу склалися умови для створення буд народної демократії.
Розгром гітлерівської Німеччини і її союзників різко підірвав позиції фашизму. Але в західних країнах збереглися капіталістичні монополії, залишилися на свободі або відбулися легкими покараннями багато військових злочинців, активні діячі нацизму, італійського фашизму, залишився фашистський режим в Іспанії. Поступово вони відновили свою діяльність, маскуючись іншими вивісками і фразеологією, що підновляє, але не міняючи своїх основних цілей. Неофашистські організації виникли в Італії (Італійський соціальний рух, засновано в 1947, і ін.), Західній Німеччині (Націонал-демократична партія, заснована в 1964, і ін.), Австрії (Австрійська партія свободи, заснована в 1956, і др.); у 1961 терористична військово-фашистська організація під найменуванням ОАС була створена у Франції; у США намагається консолідуватися близький фашизму далебі-екстремістський рух. Відповіддю був новий підйом А. д., яке в Італії нанесло ряд чутливих поразок неофашистам; у Франції робочий і демократичний рух змусив ОЛС припинити свою діяльність. Вперту боротьбу проти серйозної загрози неофашизму, Національно-демократичної партії, що загострилася після виникнення, ведуть західнонімецькі демократи, але у ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) А. д. поставлено в особливо важкі умови підтримкою неонацистів з боку впливових кругів, надзвичайними законами. Зростаюча відсіч крайньої реакції, що встановила в 1967 військово-фашистську диктатуру, надають трудящі Греції; підсилюють боротьбу проти франкістського режиму іспанські демократи. Для А. д. в цілому перспективи після 2-ої світової війни незрівнянно сприятливіші, ніж в довоєнний період. Прибічники демократії в сучасну епоху, коли світова система соціалізму перетворюється на вирішальний чинник суспільного розвитку, стали значно сильнішими.
Співвідношення сил на світовій арені продовжує мінятися на користь соціалізму, робочого і національно-визвольного руху.
Істочн.: Комуністичний Інтернаціонал в документах. 1919—1932, М., 1933; Резолюції VII Усесвітнього конгресу Комуністичного Інтернаціоналу, М., 1935; VII Congress der Komtounistischen Internationale, Moskau, 1935; VII Congress of the Communist International. Abridged stenographic report of proceedings, Moscow, 1939; Міжнародна пролетарська солідарність в боротьбі з настанням фашизму (1928—1932), М., 1960; Міжнародна солідарність трудящих в боротьбі з фашизмом, проти розв'язування другої світової війни (1933—1937), М., 1961; Міжнародна солідарність трудящих в боротьбі за мир і національне звільнення проти фашистської агресії, за повне знищення (Фашизму в Європі і Азії (1938—1945), М., 1962; Дімітров Р., Вибрані твори, т. 1—2, М., 1957; Тельман Е., Вибрані статті і мови, т 1—2, М., 1957—58; Тольятті П., Вибрані статті і мови, т. 1, М., 1965; Торез М., Вибрані твори, т. 1, М., 1959; [Alatri P.], L’antifascismo italiano, Roma, 1965; Schmidt W., Damit Deutschland lebe, B., 1958.
Літ.: Антифашистський рух Опору в країнах Європи в роки другої світової війни, М., 1962; Бланк А. С., Комуністична партія Німеччини в боротьбі проти фашистської диктатури, М., 1964: Вальов Л. Би., Болгарський народ про боротьбу проти фашизму, М., 1964; Генрі Е., Чи є майбутнє в неофашизму?, М., 1962; Гинцберг Л. І., Драбкин Я. С. Німецькі антифашисти в боротьбі проти гітлерівської диктатури, М., 1961; Зуєв Ф. Р., Польський народ в боротьбі проти фашизму, М., 1967; Жмутів Ст І., Боротьба народів слов'янських країн проти фашистських поневолювачів (1939—1945), Київ, 1961; Ковальський Н. А., Італійський народ — проти фашизму, М., 1957; Колосків І. А., Цирульников Н. Р., Народ Франції в боротьбі проти фашизму, М., 1960; Лейбзон Би. М., Ширіня До. До., Поворот в політиці Комінтерну, М., 1965; Мацко А. Н., Боротьба трудящих Польщі і Західної Білорусії проти фашизму (1933—1939), Мінськ, 1963; Недорезов А. І., Національно-визвольний рух в Чехословакії 1938—1945, М., 1961; Пріцкер Д. П., Подвиг Іспанської республіки 1936—1939 рр., М., 1962; Семіряга М. І., Антифашистські народні повстання (Нариси), М., 1965; Філатов Р. С., Італійські комуністи в русі Опори, М., 1964; Geschichte der deutschen Arbeiterbewegung, Bd 4—5, Ст, 1966; Enciclopedia dell’antifascismo e della Resistenza, v. 1, Mil., 1968.
