Алани (лат. Alani), самоназваніє ірони, у візантійських джерелах — алани, по-грузінськи оси, по-російськи яси, багаточисельні іраноязичниє племена, які виділилися в останньому столітті дон. е. з середовища напівкочового населення сармата Північного Прікаспія, Дону і Предкавказья і оселилися в 1 ст н.е.(наша ера) (по відомостях римських і візантійських письменників) в Приазов'ї і Предкавказье, звідки здійснювали спустошливі походи на Крим, Закавказзю Малу Азію, Мідію. Основа господарства А. цього часу — скотарство. У 372 А. були розбиті гунами. Частина А. разом з гунами брала участь у Великому переселенні народів і через Галію, Іспанію досягла Північної Африки. Інша частина А. відійшла в передгір'я Кавказу. У Центральному Предкавказье склалося об'єднання аланських і місцевих кавказьких племен, очолене А. і в письмових джерелах назва Аланії, що отримала. Відбувається процес осідання Кочівників-а. і перехід їх до господарству землеробського скотарства. У 8—9 вв.(століття) зароджуються феодальні стосунки в А., що тимчасово увійшли до складу Хазара каганата . На рубежі 9—10 вв.(століття) в А. виникає ранньофеодальною держава; у 10 ст А. грають значну роль в зовнішніх зв'язках Хазарії з Візантією. З Візантії в Аланію проникає християнство. Розвиток продуктивних сил, торгівлі приводить до зародження феодальних міст, залишками яких є городища: Ніжне-Архизськоє на р. Би. Зеленчук, Верхне- і Ніжне-Джудатськие на р. Терек, Ахалкалінськоє на р. Сунже і ін. Про багату аланськой культуру дають вистави знамениті катакомбні могильники і городища на Північному Дінці (Салтово-Маяцкая культура) і Північному Кавказі. Поширені наземні гробниці, дольмено-образні склепи (у верхів'ях Кубані), наземні кам'яні склепи з помилковими зведеннями, катакомби, що зазвичай складалися з дромоса і елліпсовідной камери. Деякі поселення А. були захищені стінами, складеними досуха з кам'яних тесаних плит, на які наносилися різьблені геометричні орнаменти, інколи схематичні зображення тварин і людей. Прикладне мистецтво А. у 4—5 вв.(століття) представлено головним чином ювелірними виробами із золота і срібла з напівдорогоцінними, переважно червоними, каменями або склом (т.з. поліхромний стиль); пізніше з'явилися підвіски і ін. прикраси, оброблені пташиними голівками. У 7—9 вв.(століття) поширюються литі антропоморфні зображення, фігурки вершників, штамповані бронзові бляшки з рослинним і геометричним узором, що прикрашали одяг і кінський убір. Про найвищий розквіт мистецтва А. (10—12 вв.(століття)) свідчать предмети із Змейського могильника (Північна Осетія): орнаментовані позолочені бляхи, складення-амулети, туалетне приладдя, одяг, піхви шабель, унікальний позолочений кінський начельник у вигляді жіночої напівфігури, фрагменти шкіряної попони з вишитими павичами і плетінкою. У 10—12 вв.(століття) в А. зародилася писемність, був створений героїчний Нартський (нартовський) епос .
Важкий удар А. був нанесений монголо-татарамі, що остаточно захопили в 1238—39 рівнин Предкавказья. Уціліла частина А. пішла в гори Центрального Кавказу і в Закавказзі (Південна Осетія), де асимілювалася з місцевим кавказьким населенням. З 14 ст серед А. став поширюватися іслам. Прямими нащадками А. є сучасні іраноязичниє осетини. Певну роль А. зіграли в етногенезі і культурі і ін. народів Північного Кавказу.
Літ.: Ванєєв 3. Н., Середньовічна Аланія, Сталінірі, 1959: Ковалів Ст А., Аланськие племена Північного Кавказу, М., 1962; Плетнева С. А., От кочевій до міст, М., 1967; Походження осетинського народу. Матеріали наукової сесії, присвяченій проблемі етногенезу осетин, Орджонікідзе, 1967.
