Автопортрет, портрет художника, виконаний їм самим (переважно за допомогою одного або декількох дзеркал). У А. художник безпосередньо виражає свою самосвідомість, оцінку власної особи, свої творчі принципи; у багатьох А. з великою гостротою втілена єдність особистих і суспільних початків — відчуття художником причетності своєї долі до доль поколінь і класів, до зльотів і занепадів мистецтва. Незрідка, проте, художник змальовує себе лише як найбільш доступну модель для різних художніх пошуків, експериментів. Зображення себе художником відомо вже в античному (Фідій) і середньовічному (скульптори 14 ст — новгородец Аврам і П. Парлерж в Чехії) мистецтві. Живописці італійського Раннього Відродження (Мазаччо, Доменико Гирландайо, Боттічеллі) часто вводили свої зображення в сюжетних релігійних композиції. Як різновид портретного жанру А. склався в 16 в.: в мистецтві Високого Відродження (Рафаель, А. Дюрер) він виражає збільшене суспільне значення художника, його самоствердження, в мистецтві маньерізма — замкнутість, нестійкість внутрішнього світу майстра, породжену кризою ренесансних ідеалів; нарешті, найбільші живописці Пізнього Відродження (Тіциан, Тінторетто) розкривають глядачеві драматичну долю творчої особи, що відстоює свою духовну незалежність. Ета психологічна напруженість знаходить розвиток в А.-исповеди 17 ст, де незрідка розкриваються соціальна подоба художника, його відношення до світу і суспільства, його повна достоїнства позиція борця за свої переконання (Н. Пуссен, П. П. Рубенс і особливо Рембрандт, автор безприкладною по різноманіттю і психологічній глибині серії А.). А. 18 ст (Же. Б. Шарден, Дж. Рейнолдс, Ф. І. Шубін) більшої частиною переносять художника в інтимну робочу або родинну обстановку, підкреслюючи інтелектуальні зусилля творчості, зіркість аналізуючого погляду. Крупні художники 19 ст (Же. Л. Давид, О. Рунге, О. А. Кипренський, Р. Курбе, І. Н. Крамськой) не лише затверджують цінність творчої особи і її багатого духовного життя, але і бачать в собі уособлення типових устремлінь свого покоління, своєї соціальної групи. На рубежі 19 і 20 вв.(століття) А. часто обираються для вирази особистого світовідчування, власної живописно-пластичної концепції майстра (П. Сезанн), його внутрішньої духовної експресії (Ст ван Гог, М. А. Врубель). У прогресивному реалістичному мистецтві 20 ст (До. Кольвіц, Д. Рівера, Р. Гуттузо), і у тому числі в радянському мистецтві (С. Т. Коненков, М. С. Сарьян, П. П. Кончаловський), кращі А. виражають єдність особистого і загальнонародного, усвідомлення художником свого суспільного призначення.
