Італійці, нація, основне населення Італії. Чисельність в Італії близько 54 млн. чіл. (1971, оцінка). Значні групи І. живуть в ін. країнах Європи (понад 2,5 млн. чіл.), в Північній і Південній Америці (близько 7 млн. чоловік), в Північній Африці (близько 200 тис. чоловік), Австралії (понад 200 тис. чоловік). Невелике число І. є також в країнах Азії. І. говорять на італійській мові . Переважна більшість віруючих І.— католики.
В 1-м-коді тис. до н.е.(наша ера) значна частина населення Апеннінського півострова складали італійські племена (див. Італіки ) . Одне з них — латіни, що жили в області Лаций і заснували Рим, в 6—2 вв.(століття) до н.е.(наша ера) підкорили останні італійські племена і що населяли С. півострови етрусків, лігуров, венетов кельтів, а на Ю. півострови і островах Сардінія, Сіцілія і корсіка — греків, карфагенян і сикулов. У 1—2 вв.(століття) н.е.(наша ера) все населення півострова вже говорило на т.з. народній латині. При цьому мови племен Італії послужили основою утворення місцевих діалектних особливостей, що згодом вплинуло і на формування діалектів італійської мови. По-перше вв.(століття) н.е.(наша ера) почалося інтенсивне змішення романізованного населення Апеннінського півострова з рабами різного походження, а з 5 ст — з герм.(німецький) племенами (вестготами, вандалами, остготамі, лангобардамі). Протягом 6—10 вв.(століття) деякі області Італії завойовували візантійці, франки, араби, угорці, норманни; відбувалося масове змішення італійського населення із завойовниками, в процесі якого складалися італійська народність і італійська народна мова. Але офіційною мовою залишалася літературна латинь. У 11—13 вв.(століття) завершилося складання італійської народності. Для формування італійської нації дуже важливим було поступове затвердження єдиної літературної мови. У 13—14 вв.(століття) значення такої мови почав набувати тосканський діалект. Проте тривале збереження політичної роздробленості країни перешкоджало консолідації населення окремих італійських областей, що відрізнялися діалектами і особливостями матеріальної і духовної культури, в єдину націю. Цей процес завершився лише у 2-ій половині 19 ст в ході розвитку капіталізму в Італії, її державного об'єднання. Деякі відмінності в матеріальній і духовній культурі зберігаються між окремими областями і в сучасній Італії (наприклад, різні типи сільських поселень і жител в Північній, Центральній і Південній Італії). Всіляка усна народна творчість І. Для Північній Італії характерні епічні поеми, для Центральної і Південної — ліричні стіхотворенія-страмботті. Широко поширені народні пісні, ритми і мелодії яких варіюють в різних областях (у Кампанії, наприклад, — ліричні пісні; від її головного міста Неаполя походить назва цього жанру —«неаполитанские пісні»). Великою різноманітністю відрізняються народні танці І. — тарантела, сальтарелло, ломбарду, бергамаська і ін. Вікові традиції має народне декоративно-прикладне мистецтво. І. внесли крупний вклад до світової музичної культури і образотворчого мистецтва. О історії, господарстві і культурі І. див.(дивися) також статтю Італія .
Літ.: Народи зарубіжної Європи, т. 2, М., 1965 (бібл. на с. 610); Канделоро Дж., Історія сучасної Італії, пер.(переведення) з італ.(італійський), т. 1—4, 1958—66; Історія Італії, т. 1—3, М., 1970—71; Iro-volkskunde, Münch., fl963]; Le regioni d''ltalia, v. 1—2, 13—16 18, Torino, 1960-66.
