Італійська мова, належить до романської групи індоєвропейських мов. На нім говорять в Італії (близько 54 млн. чіл., 1971, оцінка), в державі Сан-Маріно, в швейцарській кантоні Тессиі, на корсіці, на острові Мальта, в середовищі італійських емігрантів (понад 7 млн. чоловік), велика частина яких знаходиться в США, Канаді і Австралії, в Республіці Сомалі, де І. я. є одним з офіційних мов. І. я. розвинувся з народної латині після падіння Римської імперії. Перші письмові пам'ятники на різних італійських діалектах відносяться до 10—12 вв.(століття); перші літературні документи — до 13 ст («Сіцілійська школа поетів»). Італійські діалекти діляться на 3 групи: північну (галло-італійські діалекти Пьемонта, Ломбардії, Емілії-Романьі, Венеції і Істрії), центрально-південну (діалекти Марке, Умбрії, Лацио, Кампанії, Апулії, Абруцци, Молізе, Базілікати, Сіцілії) і тосканську (діалекти флоренції, Сиени, Ареццо Пізи). Деякі північні і центрально-південні діалекти мають не лише усний, але і письмово-літературний варіант (наприклад, венеціанський, міланський, неаполітанський, сіцілійський). Загально італійська літературна мова склалася на основі флорентійського діалекту (14 ст), що поширився завдяки флорентійським письменникам — Данте, Петрарці і Боккаччо. У зв'язку з тим, що Італія аж до 1871 була позбавлена єдиного культурного і адміністративного центру, загальний І. я. поза Тосканою існував аж до 20 ст майже виключно у письмовій формі і був доступний лише грамотній частині населення. У 20 ст під впливом радіо і телебачення усна літературна норма відтісняє діалекти, приймаючи у свою чергу різне діалектне забарвлення в різних областях (italiano regionale). Фонетичні і морфологічні особливості літературного І. я. (і тосканських діалектів): всі слова в абсолютному результаті закінчуються на явний звук. Під наголосом розрізняються 7 голосних (i, е, e, а,, про, u) і ряд дифтонгів (uo, ie, io, ia, iu, au); части скупчення голосних (lei — «вона», io — «я», aiuola — «грядка», ghiaia — «галька»); характерне зіставлення простих і подвійних приголосних (dita — «пальці», ditta — «фірма», buco — «діра», bocca — «рот»). Артикуляція звуків чітка і напружена. Рід і число іменників виражені флексією (rosa — «троянда» — rose, саро — «голова» — capi), категорії визначеності і невизначеності виражаються артиклями (il, la — uno, una). Відмінки відсутні; їх значення передаються приводами (di, а, da). Граматичні значення особи, числа, часу, нахили виражені флексією дієслова. Система часів індикатива складається з чотирьох простих і чотирьох складних форм. Порядок слів вільний.
Літ.: Бурсье Е., Основи романського мовознавства, пер.(переведення) з франц.(французький), М., 1952; Migliorini Ст, Storia della lingua italiana [2 ed.] Firenze, 1960; Mauro T. de, Storia linguistica dell''ltalia unita, Bari, 1963; Rohifs G., Grammatica storica della lingua italiana e dei suoi dialetti, v. 1—3, Torino, 1966—68: Camilli A., Pronuncia e grafia dell''italiano, 3 ed., Firenze, 1965; Battaglia S., Pernicone V., La grammatica italiana, 2 ed., Torino, 1968; Cappuccini G., Migliorini B., Vocabolario della lingua italiana, Torino, 1955; Palazzi F., Novissimo dizionario della lingua italiana, 2 ed., Mil., [1964]; Prati A., Vocabolario etimologico italiano [Torino, 1951]; _battisti _g., Alessio G., Dizionario etimologico italiano, [v.] 1—5, Firenze, 1968.
