Інтонація в музиці, 1) музично-теоретичне і естетичне поняття, що має декілька взаємозв'язаних значень. І. у найширшому сенсі — це висотна організація музичних звуків (тонів) в їх послідовності (порівняй з тимчасовою організацією — ритмом ). Музична І. відрізняється від мовною фіксованістю звуків по висоті і підпорядкуванням їх системі ладу. Під І. розуміють також манеру («склад», «буд») музичного вислови, що обумовлює його експресивне (що визначається виразимими в музиці відчуттями), синтаксичне (ствердне, питальне і т. п.), характеристичне (національне, соціальне і т. п.) і жанрове (І. пісенна, аріозна, речитативна і т. п.) значення. Виразність музичної І. спирається на обумовлених слуховим досвідом людей асоціації з іншими звучаннями, перш за все з мовою, і деякі психо-фізіологічні передумови. І. у вузькому сенсі — це найменше сполучення тонів в музичному вислові, що володіє відносно самостійним виразним значенням, семантичне вічко (одиниця) в музиці. Зазвичай подібна І. складається з 2—3, інколи і з одного звуку. Найчастіше це частка мелодії, попевка, хоча на її виразність роблять вплив ритм, гармонія, тембр. Інколи І. метафорично називають музичним словом. Проте на відміну від слова музична І. не має точно певного конкретного сенсу. Лише умовно можна говорити і про «інтонациональном словник» як сукупність інтонацій, вживаних яким-небудь композитором, групою композиторів, а також що зустрічаються в музиці багатьох країн в певний період («інтонациональний словник епохи»).
Розробка вчення про музичну І. почалася ще в період античності і продовжувалася в середні віки і в епоху Відродження. Важливий вклад внесли французькі просвітителі (Ж. Ж. Руссо) і що знаходилися під їх впливом музиканти (А. Гретрі, До. Ст Глюк), далі — передові російські композитори і музичні критики 19 ст (А. С. Даргомижський, А. Н. Серов, М. П. Мусоргський). Ідеї росіян і за музикантів рубежів про інтонациональной природу музики були узагальнені і розвинені Б. Ст Асафьевим, що створило глибоку і плідну, хоча і не позбавлену протиріччі, «інтонациональную теорію» музичної творчості, виконання і сприйняття, розробка якої продовжується в СРСР і ін. соціалістичних країнах.
2) Міра акустичної точності відтворення висоти тонів і їх співвідношень при музичного виконання. І. сприймається слухом як вірна в тих випадках, коли звучний тон розташовується усередині деякої області частот, близьких до абсолютно точною, — так званою зони .
3) У виробництві і налаштуванні музичних інструментів з фіксованою висотою звуків (фортепіано, органу і ін.) — рівність і точність звучання кожного тону звукоряду інструменту по висоті, гучності і тембру.
Літ.: Асафьев Би. Ст (І. Глебов), Музична форма як процес, Л., 1963; Інтонація і музичний образ. Статті і дослідження музикознавців Радянського Союзу і інших соціалістичних країн, під загальною ред. Би. М. Ярустовського, М., 1965; Шахназарова Н. Р., Інтонаційний словник і проблема народності музики, М., 1966; Jiránek J., Asafje vova teorie intonace, jejígeneze а vyznam, Praha, 1967.
