Індоєвропєїстіка, індоєвропейське мовознавство, розділ порівняльно-історичного мовознавства, що вивчає індоєвропейські мови . У основі І. лежить дослідження відповідностей між схожими елементами індоєвропейських мов (з орієнтацією на їх прадавній стан) і інтерпретація цих відповідностей. У истоков І. стоять німецький учений Ф. Бопп (система відмінювання в санскриті порівняно з грецьким, латинським, німецькими і ін. мовами) і данський учений Р. Раск (порівняння фактів німецьких мов з грецьким, латинським, балто-слов'янськимі і встановлення їх спорідненості). Основні досягнення 1-го періоду (почало 19 ст) в розвитку І. — визначення (в основному) круга індоєвропейських мов, створення першої порівняльно-історичної граматики (Бопп) і основ індоєвропейської етимології (німецький учений А. Потт). 2-й період (середина 19 ст) відмічений працями німецького ученого А. Шлейхера (новий варіант порівняльної граматики, інтерпретація схожості між індоєвропейськими мовами як результату їх походження із спільної індоєвропейської праязика); німецького ученого І. Шмідта (хвилева теорія, що пояснює взаємини індоєвропейських мов і що зробила винятковий вплив на лінгвістичну географію, діалектографію, ареальну лінгвістику, теорію контактів), німецького ученого А. Фіка (індоєвропейська етимологія). 3-й період (кінець 19 — почало 20 вв.(століття)) пов'язаний перш за все з «младограмматічеським» напрямом (німецькі учені До. Бругман, Р. Остхоф, Б. Дельорюк і їх послідовники — А. Бецценбергер, А. Лескин, Ст Штрейтберг, Х. Бартоломе і ін.), швейцарським ученим Ф. де Соссюром, російським ученим Ф. Ф. Фортунатовим, швейцарським ученим Я. Ваккернагелем, французьким ученими А. Мейе, Р. Готьо, австрійським вченим П. Кречмером, німецьким ученим Ф. Зоммером, данським ученим Х. Педерсеном, німецьким ученими А. Вальді, Г. Хиртом і др.; багато хто з них успішно працював і пізніше. Заслуга младограмматіков — постановка питання про надійність відповідностей і виробітку строгих критеріїв (порівняй закон регулярності звукових змін), що привело до відкриття ряду законів (порівняй закони Вернера, Бругмана, Фортунатова — де Соссюра, Ваккернагеля і т. п.), створення нових теорій вокалізма і чергувань (що заклало основи індоєвропейської морфонологиі). Основна праця младограмматічеського напряму — порівняльна граматика індоєвропейських мов Бругмана і Дельбрюка (2 видавництва, т. 1—5, 1897—1916). До теоретичних досягнень слід віднести введення поняття аналогії (порівняй його роль в поясненні морфологічних досліджень). Соссюру, що вперше застосував системний підхід до мови (1879), удалося відкрити (теоретично) особливий звуковий елемент (пізніше це було підтверджено даними знов відкритих індоєвропейських мов), що сприяло створенню нової картини індоєвропейського вокалізма. Мейе, що залишив дослідження по всіх групах індоєвропейських мов, звернув увагу на діалектні відповідності усередині індоєвропейської праязика. В дальнейшем розвиток І. характеризується розширенням матеріалу (відкриття хеттського і ін. анатолійських мов, тохарського, ряду среднєїранських і т. д.) і посиленою увагою до маловідомих мов (іллірійський, мессапський, фракийський, фрігийський, венетський і др.); вживанням структурних методів, виробленням критеріїв реконструкції (порівняй «внутрішню» реконструкцію); новими теоріями в області вокалізма, консонантизму (ларінгальная теорія, акцентуація, морфонологичеський аспект) і структури іменних основ і кореня; оригінальними ідеями, пов'язаними із структурою відмінкової парадигми і дієслова; помітним прогресом в реконструкції синтаксичних явищ; новими гіпотезами про діалектному розчленовуванні прадавнього індоєвропейського континууму і його генетичних зв'язках (з «ностратічеськимі» мовами). Провідні фігури цього періоду — французький учений Е. Бенвеніст, польський учений Е. Куріловіч, німецькі учені Ф. Шпехт, Х. Крае, Ю. Покірний, італійські вчені Ст Пізані, Дж. Бонфанте, Дж. Девото, німецькі вчені Ст Порциг, П. Тіме, американський учений До. Уоткинс, радянський учений В. В. Іванов і ін.
За півтора століття існування І. стала такою, що веде в усіх відношеннях областю порівняльно-історичного мовознавства, зразком для дослідження інших родинних груп мов. Основні праці по І. враховані в бібліографічному виданні «Indogermanisches Jahrbuch», а також в провідних журналах — «Zeitschrift für vergleichende Sprachforschung auf dem Gebiete der indogermanischen Sprachen», Göttingen (з 1852) і «Indogermanische Forschungen», B. — Lpz. (з 1892).
Літ: Дельбрюк Би., Введення у вивчення мови, в кн.: Буліч С., Нарис історії мовознавства в Росії, СП(Збори постанов) Би, 1904; Томсен Ст, Історія мовознавства до кінця XIX ст, пер.(переведення) з дат.(данський), М., 1938; Загальне і індоєвропейське мовознавство. Огляд літератури, пер.(переведення) з йому.(німецький), М., 1956; Десніцкая А. Ст, Питання вивчення спорідненості індоєвропейських мов, М-код.—Л., 1955; Bosch-gimpera P., Les Indo-européens. Problémes archéologiques, P., 1961; Hencken H., Indo-european languages and archeology, Menasha (Wisconsin), 1955; Devoto G., Origini indeuropee, Firenze, 1962; Schmitt R., Dichtung und Dichtersprache in indogermanischer Zeit, Wiesbaden, 1967; Benveniste E., Le vocabulaire des institutions indo-européennes, t. 1—2, P., 1969. Див. також літ.(літературний) при ст. Індоєвропейські мови .
