Ізраїльська агресія проти арабських країн 1967, інспіроване імперіалістичними державами і міжнародним сіонізмом озброєний напад Ізраїлю на Єгипет, Йорданію і Сирію 5 червня 1967; привело до захвату Ізраїлем значних арабських територій. За допомогою ізраїльської агресії імперіалістичні сили на чолі з правлячими кругами США розраховували завдати удару по руху в арабських країнах, направленому на зміцнення їх національної незалежності, викликати скидання прогресивних режимів в Єгипті і Сирії, укріпити позиції неоколоніалізму і реакції на арабському світі. Правляча сіоністська верхівка Ізраїлю прагнула здійснити експансіоністські плани створення «Великого Ізраїлю» від Нила до Евфрата, зміцнити свої позиції усередині країни і зв'язку з монополістичними кругами США.
Агресія готувалася протягом тривалого часу. 9 травня 1967 ізраїльський кнесет (парламент) надав уряду повноваження почати військові дії проти Сирії. Для проведення агресії і виправдання її перед світовою громадською думкою Ізраїль, що заохочується імперіалістичними і міжнародними сіоністськими кругами, скористався заходами арабських держав, зокрема Єгипту, по зміцненню кордонів. Реакційна світова преса посилено пропагувала ізраїльську тезу про необхідність для Ізраїлю вести війну з арабськими державами ради збереження свого існування, нібито поставленого під загрозу. У цих цілях були використані екстремістські вислови окремих арабських діячів (наприклад, колишнього палестинського арабського лідера Ахмеда Шукейрі, що закликав арабів до знищення Ізраїлю). Матеріальна і військова допомога Ізраїлю з боку імперіалістичних держав і міжнародних сіоністських організацій, заздалегідь проведена ретельна підготовка і раптовість напади дозволили ізраїльській авіації 5 червня 1967 протягом перших декількох годинників військових дій вивести з буд велику частину бойових літаків і аеродромів Єгипту, Йорданії, Сирії, що зумовило результат військових операцій на користь агресора. За шість днів військових дій («шестиденна війна») ізраїльські війська захопили півострів (з виходом на східний берег Суецького каналу, який в результаті був закритий для судноплавства) і район Синайський Гази (Єгипет) західний берег р. Іордан і східний сектор Єрусалиму (Йорданія), висоти Голанськие (Сирія). Всього було окуповано близько 70 тис. км. 2 з населенням понад 1 млн. чіл.
Уряд Ізраїлю в ході агресії ігнорував резолюції Ради Безпеки ООН(Організація Об'єднаних Націй) від 6, 7 і 9 червня 1967 про негайне припинення вогню і всіх військових дій. Лише після четвертого вирішення Ради Безпеки (10 червня 1967), після того, як СРСР і ряд інших держав розірвали дипломатичні стосунки з Ізраїлем і йому було направлено запобігання про вживання санкцій, військові дії були припинені (10 червня 1967). Важливу роль в призупиненні ізраїльського настання зіграла рішуча позиція європейських соціалістичних країн, керівники яких зібралися 9 червня 1967 на нараду в Москві. Учасники наради (СРСР, ВНР(Угорська Народна Республіка), ГДР(Німецька Демократична Республіка), НРБ(Народна Республіка Болгарія), ПНР(Польська Народна Республіка), СФРЮ(Соціалістична Федеральна Республіка Югославія), ЧССР(Чехословацька Соціалістична Республіка)) виразили свою солідарність із справедливою боротьбою арабських народів, готовність зробити все необхідне, щоб допомогти народам арабських країн дати відсіч агресорові.
В результаті ізраїльської агресії на Близькому Сході виник гострий військово-політична криза, чревата небезпекою переростання в міжнародний конфлікт.
Користуючись підтримкою міжнародних імперіалістичних кругів на чолі з США і різних сіоністських організацій країн Заходу, правлячі круги Ізраїлю і після припинення просування своїх військ продовжували агресивні дії відносно сусідніх арабських країн, приступили до всесторонньої експлуатації окупованих арабських територій. Всупереч рішенням ООН(Організація Об'єднаних Націй) (4 липня 1967 і ін.), ізраїльський парламент ухвалив в липні 1967 закон про включення східного сектора Єрусалиму до складу Ізраїлю. Почалося будівництво військових поселень на Синає, західному березі р. Іордан, на висотах Голанських. В результаті військових дій і репресій з боку ізраїльських властей сотні тисяч арабів були вигнані з окупованих територій на східний берег р. Іордан. Представники уряду Ізраїлю відкрито декларували намір анексувати захоплені арабські землі.
Зусилля миролюбних сил на чолі з соціалістичними державами зробили можливим прийняття Радою Безпеки ООН(Організація Об'єднаних Націй) 22 листопада 1967 резолюцій (№ 242) про політичне врегулювання близькосхідного конфлікту. В цілях установлення справедливого миру на Близькому Сході резолюція передбачає виведення ізраїльських озброєних сил з територій окупованих Ізраїлем в червні 1967, а також пошана і визнання суверенітету, територіальній цілісності і політичній незалежності кожної держави в даному районі і їх права жити в світі, в безпечних і визнаних кордонах. У резолюції вказується на необхідність забезпечення свободи судноплавства по міжнародних водних дорогах в даному районі, досягнення справедливого врегулювання проблеми палестинських біженців, що виникла ще в результаті арабо-ізраїльської війни 1948—49 і що посилилася в результаті Ізраїльської агресії 1967. У виконання цієї резолюції — для встановлення і підтримки контактів із зацікавленими державами в цілях сприяння досягненню політичного врегулювання — був направлений в листопаді 1967 на Близький Схід спеціальний представник генерального секретаря ООН(Організація Об'єднаних Націй) Гуннар Яррінг. Єгипет і Йорданія заявили про свою готовність виконати резолюцію Ради Безпеки у всіх її положеннях. Уряд Ізраїлю відхилився від її виконання і офіційно оголосив, що Ізраїль не виведе свої війська за лінії перемир'я, що існували до 5 червня 1957 і встановлені угодами, підписаними Ізраїлем і арабськими країнами після війни 1948—49. Висуваючи вимогу прямих переговорів з арабськими державами — жертвами агресії до виведення військ з окупованих територій Ізраїль не приховує свого наміру диктувати арабам свої умови капітуляції, добиватися від них територіальних поступок.
Уряд І. відкинуло висунуту в 1971 мирну ініціативу Єгипту про часткове відведення ізраїльських військ з східного берега Суецького каналу в рамках загального врегулювання на основі резолюції Ради Безпеки № 242 (тобто при подальшому обов'язковому виведенні ізраїльських військ зі всіх захоплених в червні 1967 арабських земель) з метою відкриття каналу для нормального міжнародного судноплавства.
За підтримки соціалістичних держав, перш за все Радянського Союзу, всіх миролюбних демократичних сил прогресивні режими в арабських країнах укріпили свої позиції, підсилили обороноздатність і відсіч агресивним діям Ізраїлю. В той же час в Ізраїлі зросла незадоволеність агресивною політикою його правлячих кругів; активну боротьбу проти цієї політики веде Комуністична партія Ізраїлю.
що Відбулося в червні 1969 міжнародна Нарада комуністичних і робочих партій засудила агресію Ізраїлю, що продовжується, вказавши, що вона є грубим порушенням національних прав арабських народів і Статуту ООН(Організація Об'єднаних Націй). 13 грудня 1971 26-я сесія Генеральної Асамблеї ООН(Організація Об'єднаних Націй) ухвалила резолюцію, що містить вимогу про виконання Ізраїлем резолюції Ради Безпеці від 22 листопада 1967 про виведення його військ з окупованих в 1967 арабських територій. Ігноруючи ці вимоги, правлячі круги Ізраїлю продовжували агресивні акції проти арабських країн: неодноразові напади на Єгипет, Сирію, Йорданію, вторгнення на територію Лівану.
