Шостакович Дмитро Дмитрович [12(25) .9.1906, Петербург, — 9.8.1975, Москва], радянський композитор, народний артист СРСР (1954), Герою Соціалістичного Труда (1966), доктор мистецтвознавства (1965). Член КПРС з 1960. Народився в сім'ї інженера. Закінчив Ленінградською консерваторію по класу фортепіано в Л. В. Николаєва (1923) і композицій у М. О. Штейнберга (1925). У 1927 на 1-м-коді Міжнародному конкурсі піаністів ним. Ф. Шопена (Варшава) отримав почесний диплом. Виступав з виконання власного твору. З 1937 вів клас вигадування в Ленінградській, в 1943—48 в Московській консерваторіях (з 1939 професор). Серед учнів: Р. С. Бунін, А. Д. Гаджієв, Р. Р. Галинін, О. А. Евлахов, До. А. Караєв, Р. Ст Свірідов, Би. І. Тіщенко, До. С. Хачатурян, Би. А. Чайковський. Секретар Союзу композиторів СРСР (з 1957), Союзу композиторів РРФСР (з 1960, в 1960—68 перший секретар).
Творчість Ш. — одна з вершин музичного мистецтва 20 ст У своїх творах він незмінно звертався до тем і образів великого соціального значення, відображував найважливіші сторони сучасної дійсності. У його музиці поєднуються епічна широта і психологічна поглиблена, могутній пафос художника-трибуна і якнайтонша інтимна лірика. Ряд творів Ш. розкриває глобальні конфлікти сучасності, зіткнення світу соціалізму, що переміг, зі світом реакції, пригноблення. Особливо велике значення мали для композитора теми війни і світу, боротьби проти фашизму. Образам зла, агресії композитор протиставляв волю і розум радянських людей, віру в кінцеве торжество світла над мороком. Проїзв. Ш. затверджують ідеї радянського гуманізму, пройняті безмежним співчуттям до людини, його страждань.
Центральне місце в творчості Ш. займають симфонічні твори, відмічені крайньою напруженістю музичної драматургії. Музичний розвиток в них багатообразно, відрізняється гостротою конфліктів і контрастів, величезним розмахом тематичної розробки, пов'язаної з внутрішнім переосмисленням музичних тим. Завдяки цьому в Ш. одна і та ж тема інколи втілює протилежні життєві явища. Художник-новатор, Ш. розвинув традиції М. П. Мусоргського (особливо близького йому композитора), І. С. Баха, Л. Бетховена, Г. Малера і створив свій глибоко самобутній стиль. Індивідуальність Ш. яскраво виявилася в інтонаційних буд його музики, у вживаних їм ладах. Грунтуючись на системах ладів, поширених в російській музичній класиці, Ш. модифікував їх, створив унікальні лади. Видатний майстер поліфонії, він по-своєму інтерпретував форми фуги, пассакальі, широко користувався поліфонічними прийомами як засобом тематичного розвитку, перебудував композицію сонатно-симфонічного циклу, по-новому трактуючи його складові частини. Величезне виразить. значення у проїзв.(твір) Ш. має драматургія оркестрових тембрів. Принципи симфонічного музичного мислення позначилися і в камерній творчості композитора.
Вже 1-я симфонія Ш. (1925), подібно до ряду інших симфоній композитора, придбала світову популярність. Подальші його твори відобразили пошуки нових доріг (2-я симфонія — «Жовтню», 1927; 3-я — «Першотравнева», 1931; балети «Золоте століття», 1930, і «Болт», 1931). У опері «Ніс» (1928) по Н. В. Гоголю і деяких інших творах виявилося тяжіння до сатири, гумору, гротеску. Опера «Катерина Ізмайлова» («Леді Макбет Мценського повіту») по Н. С. Леськову (1932; 2-я ред. 1963) ознаменувала творча зрілість композитора. У цьому проїзв.(твір) трагедійна лінія, настільки важлива для всієї творчості композитора, поєднується з соціальною сатирою. Принципи зрілого симфонізму Ш. ствердили 4-я (1936) і особливо 5-я (1937) симфонія, про яку композитор писав: «... Тема моєї симфонії — становлення особи. Саме людину зі всіма його переживаннями я бачив в центрі задуму цього твору» («Вечірня Москва», 1938, 25 янв.(січень), с. 3). До 1930-м-коду рр. відносяться 6-я симфонія (1939), 1-й концерт для фортепіано з оркестром (1933), 24 прелюдії для фортепіано (1933), балет «Світлий струмок» (1935), 1-й струнний квартет (1938), а також фортепіано квінтет (1940; Державна премія СРСР, 1941), овіяний ліричною поезією, — одне з найгармонійніших творів Ш. Над 7-ою симфонією (т.з. Ленінградською; Державна премія СРСР, 1942) композитор працював в блокадному Ленінграді. Вона зберегла героїчну боротьбу радянського народу з фашизмом, стала музичним пам'ятником військових років і зіграла значних роль в об'єднанні міжнародних антифашистських сил. Образи, народжені Великою Вітчизняною війною, втілені і в 8-ій симфонії (1943) — твір величезної трагічної сили, а також в фортепіанному тріо (1944; Державна премія СРСР, 1946), 3-м-код квартеті (1946), піснях і хорах. До цих образів композитор повертався і в пізніші роки — в 8-м-коді квартеті, присвяченому пам'яті жертв війни і фашизму (1960), і інших вигадуваннях. Роздумами про долі світу наповнена 10-я симфонія (1953), відмічена багатством психологічного вмісту. Ораторія «Гімн про ліси» (слова Е. А. Долматовського, 1949; Державна премія СРСР, 1950) малює картини соціалістичної праці. Високий трагізм і безтурботна веселість, потужний героїчний епос і прониклива лірика — такий діапазон образів, втілених Ш. у монументальному фортепіанному циклі — 24 прелюдії і фуга (1951), що поєднують бахівську традицію з російським національним характером.
Серед творів післявоєнних років — 9-я симфонія (1945), 1-й концерт для скрипки з оркестром (1948), вокальний цикл «З єврейської народної поезії» (1948, слова народні). У ці роки позначилося тяжіння Ш. до історико-революційної тематики. Його 10 поем для хору без супроводу на слова революційних поетів (1951; Державна премія СРСР, 1952) присвячено боротьбі російського пролетаріату на початку 20 ст Продовженням цієї лінії з'явилися 11-я симфонія «1905 рік» (1957; Ленінська премія, 1958) і 12-я симфонія «1917 рік», присвячена пам'яті В. І. Леніна (1961), що відрізняються яскравістю музичної мови, насичені інтонаціями революційного пісенного фольклору. Історичне минуле Росії знайшло віддзеркалення і у вокально-симфонічного поемі «Страта Степана Разіна» (слова Е. А. Евтушенко, 1964; Державна премія СРСР, 1968).
Як і в минулі роки, творчість Ш. цих років характеризується широтою образного діапазону, різноманітністю тим, до яких звертається художник. Знов представлені в нім гумор, сатира — в музичній комедії «Москва, Черемхи» (1958), у вокальному циклі «Сатири» (слова Саші Чорного, 1960).
В 60-і і 70-і рр. Ш. створив камерні вокальні цикли на слова А. А. Блока (1967), М. І. Цветаєвой (1973). Вокальна сюїта на слова Мікеланджело Буонарроті (1974) узагальнила деякі основні теми творчості композитора: протест проти зла, несправедливості, творчого подвиг художника, його безсмертя. Принципи камерного вокального циклу у поєднанні з елементами оперного жанру втілені в вокально-інструментальних симфоніях — 13-й на слова Евтушенко (1962), 14-й на слова Гарсиа Лорки, Р. Аполлінера, В. К. Кюхельбекера і Р. Рільке (1969), в якій з величезною глибиною і емоційною силою розкрита тема життя і смерті. Ця проблематика лежить і в основі 15-ої симфонії (1971), останніх квартетів і ін. Соната для альта і фортепіано (1975) завершила творчу дорогу композитора.
Ш. написав музику до багатьом кінофільмам (понад 35) — «Юність Максима» (1935), «Повернення Максима» (1937), «сторона (1939) Виборгськая», «Людина з рушницею» (1938), «Гамлет» (1964) і ін., ставши одним з тих, що зачинають радянської кіномузики. Ряд кінопартитур Ш. переробив в концертні твори («Золоті гори», 1931; «Молода гвардія», 1948; «Овід», 1955, і ін.). Деякі пісні, написані Ш. для кіно, стали масовими — «Пісня про зустрічний» (з кінофільму «Зустрічний», 1932) і ін. Писав музику до спектаклів драматичних театрів. Їм зроблені нові оркестрові редакції обпер Мусоргського «Борис Годунов» (1940) і «Хованщина» (1959). Ш. належить ряд статей (в т.ч. «Думи про пройденном дорогу», 1956).
Традиції Ш. — класика музичного мистецтва 20 ст — мають величезне значення для радянської музики і музики всього світу.
Депутат Верховної Ради СРСР 6—9-го скликань. Був членом Радянського комітету захисту світу (з 1949), Слов'янського комітету СРСР (з 1942), Усесвітнього комітету захисту світу (з 1968). Почесний член шведської Королівської музичної академії (1954), італійської академії мистецтв «Санта-Чечилія» (1956), Сербської академії наук і мистецтв (1965). Почесний доктор наук Оксфордського університету (1958), Північно-західного університету Еванстона (США, 1973), Французької академії витончених мистецтв (1975), член-кореспондент Академії мистецтв ГДР(Німецька Демократична Республіка) (1956), Баварській академії витончених мистецтв (1968), член Англійської королівської музичної академії (1958), Національній академії наук США (1959). Почесний професор Мексиканської консерваторії. Президент суспільства «СРСР — Австрія» (1958). Міжнародна премія Світу (1954). Нагороджений 3 орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, орденом Трудового Червоного Прапора і медалями.
Літ.: Мартинов І., Д. Шостакович, М.— Л., 1946; Межі стилю Д. Шостаковича. Сб. теоретичних статей, М., 1962; Данільовіч Л., Наш сучасник. Творчість Шостаковича, М., 1965; Сабініна М., Симфонізм Шостаковича. Дорога до зрілості, М., 1965; її ж, Шостакович — симфоніст. Драматургія, естетика, стиль, М., 1976: Дмитро Шостакович. Сб., М., 1967; Хентова С., Молоді роки Шостаковича, Л.— М., 1975; Д. Шостакович. Статті і матеріали, М., 1976.
