Шаляпін Федір Іванович [1(13) .2.1873, Казань, — 12. 4. 1938, Париж], російський співець (бас), народний артист Республіки (1918). Народився в сім'ї дрібного канцелярського службовця. Працював учнем чоботаря, токаря, переписувачем. Одночасно співав в архієрейському хорі. З юнацьких років захоплювався театром (брав участь як статист в драматичних і оперних спектаклях). З 1890 хорист в оперній трупі в Уфі (виконував також невеликі сольні партії, в тому числі Стольника в опері «Галька» Монюшко). З 1891 з українською оперетковою трупою роз'їжджав по містах Росії. У 1892—93 займався у оперного співця Д. А. Усатова в Тбілісі, де почав професійну сценічну діяльність. У сезон 1893—94 виконав партії Мефістофеля («Фауст» Гуно), Мірошника («Русалка» Даргомижського) і багато ін. У 1895 був прийнятий в трупу Маріїнського театру, заспівав декілька партій, проте дирекція імператорських театрів не звертає уваги на його талант. У 1896 на запрошення С. І. Мамонтова поступив в Московську приватну російську оперу, де розкрилося його дарування. Особливе значення для Ш. мали заняття і подальша творча дружба з С. Ст Рахманіновим. За роки роботи в театрі Ш. виконав майже всі основні партії свого репертуару: Сусанін («Іван Сусанін» Глінки), Мірошник («Русалка» Даргомижського), Борис Годунов, Варлаам і Досифей («Борис Годунов» і «Хованщина» Мусоргського), Іван Грозний і Сальері («Пськовітянка» і «Моцарт і Сальері» Рімського-корсакова), Олоферн («Юдіфь» Серова), Нілаканта («Лакме» Деліба) і ін. Великий успіх мав Ш. під час гастролей Московської приватної російської опери в Петербурзі в 1898. З того часу пропагандистом його творчості стало Ст Ст Стасов, що присвятило артистові ряд статей. З 1899 співав у Великому і одночасно в Маріїнськом театрах, а також в провінційних містах. У 1901 з тріумфом виступав в Італії (у театрі «Ла Скеля»), після чого почалися його постійні гастролі за кордоном, що принесли співцеві світову славу. Особливе значення мало участь Ш. у Російських сезонах (1907—09, 1913, Париж) як пропагандиста російського мистецтва і раніше всієї творчості М. П. Мусоргського і Н. А. Рімського-корсакова. У 1899—1914 Ш. виконав декілька нових партій, у тому числі Фарлафа («Руслан і Людмила» Глінки), Пімена («Борис Годунов» Мусоргського), Еремки («Вража сила» Серова), Демона («Демон» Рубінштейна), Алеко («Алеко» Рахманінова), Мефістофеля («Мефістофель» Бойто), Дон Кихота («Дон Кихот» Массне), Філіппа II («Дон Карлос» Верді) і ін., а також невпинно удосконалював раніше створені вокально-сценічні образи, досягнувши вершин майстерності.
Великий вплив на формування ідейно-художніх принципів Ш. мала його дружба с М. Горьким, що почалася в 1901. В значній мірі під її благотворним впливом артист був пов'язаний з прогресивними суспільними кругами, співав для робітників виконував революційні пісні.
Після перемоги Жовтневої революції 1917 Ш. брав участь в будівництві нової театрально-музичної культури. У 1918 був художнім керівником Маріїнського театру, в 1919 вибраний в його директорію. У сезон 1918—19 брав участь в багатьох спектаклях, а також концертах для робочої і червоноармійської аудиторії. Проте суперечність натури, нестійкість політичних переконань сприяли перетворенню Ш. у артиста-гастролера, що піклується про особисте збагачення. У 1922 виїхавши за кордон на гастролі, Ш. не повернувся в Радянський Союз (жив в Парижі). Відірвавшись від Батьківщини, випробовуючи постійну тугу, Ш. не створив нових сценічних образів. У своїй творчості він зберіг вірність кращим традиціям вітчизняного мистецтва, до кінця життя залишаючись російським артистом.
Одін з найбільших представників російської вокальної школи, глибоко національний художник, Ш. підняв на небувалу висоту російське реалістичне музично-драматичне мистецтво. Він поєднував в собі дар співця і драматичного актора. Створені ним образи відрізнялися єдністю вокального і сценічного малюнка. Артист володів рідким даром перевтілення, створив ті, що відрізняються життєвою правдою і силоміць сценічні втілення образи. Винятковий по м'якості і красі тембру голос співця (високий бас), що поєднував задушевність звучання з глибиною і потужністю, дозволяв передавати всіляку гамму емоцій — від чарівної проникливої ніжності до трагедійного пафосу і разючого сарказму. Ш. виконував і баритонові партії ¾ Євгеній Онегин («Євгеній Онегин» Чайковського), Демон. Майстрове володіння фразуванням, нюансуванням, дикцією допомагали насичувати кожну музичну фразу образним сенсом, збагачувати її глибоким психологічним підтекстом. Дивна свобода виконання поєднувалася з непохитним сталевим ритмом. У опері Ш. залучало перш за все розкриття багатогранного характеру, всієї складності і суперечності внутрішнього світу героя. Найбільшим створенням Ш. були образи Бориса Годунова і Мефістофеля. У виконанні артиста натхнення поєднувалося з величезною попередньою роботою над партією. Він оновлював, неодноразово змінював трактування образу, добивався історичної і побутової правди, виразності мізансцен, гриму (ескізи якого він робив сам), костюма, бездоганної сценічної пластики.
Ш. — найбільший камерний співець. Глибокий інтерпретатор романсів М. І. Глінки, А. С. Даргомижського, Мусоргського, Рімського-корсакова, П. І. Чайковського, А. Р. Рубінштейна, Р. Шумана, Ф. Шуберта, він був також проникливим виконавцем російських народних пісень. Йому акомпанували першокласні піаністи, особливо славився дует Ш. з Рахманіновим. Ш. виступав також як оперний режисер (постановник опери «Дон Кихот» Массне, «Хованщина» Мусоргського). Знімався в кіно («Іван Грозний», «Дон Кихот»). Багатогранна художня обдарованість Ш. виявилася в його талановитих скульптурних, живописних, графічних роботах. Володів також літературним даром.
Літ.: Стасов Ст Ст, Статті про Шаляпіне, М., 1952; Никулін Л., Ф. Шаляпін, М., 1954; Ф. І. Шаляпін. [Сб., ред.-сост. Е. А. Грошева], т. 1—2, М., 1957—58.
