Чехов Антон Павлович [17(29) .1.1860, Таганрог, — 2(15) .7.1904, Баденвейлер, Німеччина; похований в Москві], російський письменник. Батько — купець третьої гільдії, власник бакалійної лавки. У 1868 Ч. поступив в таганрозьку гімназію: з дитинства допомагав батьку в лавці. У 1876 батько, що розорився, виїхав до Москви, за ним послідувала сім'я. Залишившись один, Ч. продовжував вчитися, заробляв на життя репетиторством. У 1879 закінчив гімназію, переїхав до Москви і поступив на медичний факультет Московського університету. Закінчивши його в 1884 і отримавши звання лікарки повіту, Ч. деякий час займався лікарською практикою.
З кінця 70-х рр. почалася літературна діяльність Ч. Сотруднічая в різних гумористичних журналах («Осколки» і ін.), Ч. підписувався псевдонімами — Антоша, Людина без селезінки, Брат мого брата і ін., найчастіше — Антоша Чехонте. Підготовлений до друку в 1882 збірку «Шибеники і благодушні» (потім озаглавлений «Витівка») не вийшов в світ, очевидно по цензурних причинах. Перша книга розповідей Ч. — «Казки Мельпомени» (1884), за нею послідували «Строкаті розповіді» (1886).
В березні 1886 Д. В. Грігоровіч звернувся до Ч. з листом, в якому говорив про його «справжній талант» і закликав «кинути термінову роботу...», поберегти.... враження для праці обдуманого» (див. «Слово», сб.(збірка) 2, М., 1914, с. 199—200). Лист це з'явилося одним з поштовхів, що прискорили перехід Ч. від «дрібної» роботи до «праці обдуманої». Перехід цей, пов'язаний з подоланням чисто гумористичних рамок, вторгненням в «область серьеза», здійснюється в 1885—87. З'являються розповіді і повести «Степ», «Іменини» (обидва — 1888), «Припадок», «Нудна історія» (обидва — 1889). У ці роки виходять збірки «У сутінках» (1887, відмічений в 1888 половиною Пушкінської премії), «Безневинні мови» (1887), «Розповіді» (1888), «Похмурі люди» (1890).
В 1890 Ч. зробив поїздку на о. Сахалін, що залишила глибокий слід в його творчій свідомості (нарисово-публіцистична книга «Острів Сахалін», 1893—94, отд.(окремий) видавництво 1895; розповіді «В засланні», 1892; «Вбивство», 1895; як загальний підсумок — повість «Палата № 6», 1892). Виконана духом протесту проти похмурої, «тюремної» дійсності, «Палата № 6» з'явилася вищою крапкою в розвитку критичного реалізму Ч. кінця 80 — початки 90-х рр. Ст І. Ленін так передав своє враження від твору: «Коли я дочитав учора увечері цю розповідь, мені стало прямо-таки страшно, я не міг залишатися в своїй кімнаті, я встав і вийшов. У мене було таке відчуття, точно і я замкнутий в палаті № 6» (цитата по книзі: Спогади рідних про Ст І. Леніне, 1955, с. 36).
В 2-ій половині 80-х рр. Ч. багато працював для театру: п'єса «Іванов» (1887—89), одноактна п'єса «Весілля» (1889, опубл.(опублікований) 1890) п'єса «Лісовик» (1889, опубл.(опублікований) 1890; перероблена потім в п'єсу «Дядько Ваня»), ряд водевілів («Ведмідь», «Пропозиція», «Ювілей» і ін.).
В 1890—1900-і рр. Ч. зробив декілька поїздок за кордон. У 1892 він купив маєток Меліхово в Серпуховськом в., у 13 верстах від станції Лопасня (нині р. Чехів). Він допомагав місцевим селянам як лікарка, будував школи для селянських дітей, виїжджав в губернії, охоплені голодом (1892), працював дільничним лікаркою під час епідемії холери (1892—93), брав участь в загальному переписі населення (1897).
Приблизно з 1893 почалася нова смуга в творчості Ч. У 1894 він написав розповідь «Студент», де затверджується думка про те, що «... правда і краса... продовжувалися безперервно до сього дня і, мабуть, завжди складали головне в людському житті і взагалі на землі» (Полн. собр. соч.(вигадування) і листів, т. 8, 1947, с. 348). Твори цього періоду увінчуються п'єсою «Чаю» (1896). Проте після провалу п'єси на сцені Александрійського театру на зміну творам ліричної забарвленості приходять інші твори Повість «Мужики» (1897) і розповіді 1897 відмічені послідовним прагненням письменника розкрити правду життя всієї її непрікрашенності, навіть жорсткості, показати страшний її виворіт.
В трилогії «Чоловік у футлярі», «Агрус», «Про любов» (1898), в розповідях і повістях кінця 1890 — початки 1900-х рр., в останній розповіді «Наречена» (1903) Ч. малював духовний застій і порив героя до кращого життя.
Вищого розквіту в 1890—1900-і рр. досягла майстерність Ч.-драматурга. Після «Чайки» він в 1896 створив п'єсу «Дядько Ваня» (опубл. 1897), в 1900—01 — «Три сестри» (відмічена Грибоєдовською премією), в 1903—04 — «Вишневий сад». Все 4 п'єси були поставлені на сцені створеного в 1898 МХТ(Московський Художній театр)(тріумфальна прем'єра «Чайки»— 17 грудня 1898).
В 1898 після смерті батька, а також у зв'язку з погіршенням здоров'я (туберкульоз) Ч. перебрався з Меліхова до Ялти, де побудував будинок. Тут він зустрічався с Л. Н. Толстим, М. Горьким, І. А. Буніним, А. І. Купріним, І. І. Льовітаном. Позиція Ч. під час процесу Дрейфуса і розривши з реакційною газетою А. С. Суворіна «Новий час», співчутливе відношення до студентських хвилювань — все це відображало стрімкий ідейний зростання Ч., його підвищений інтерес до суспільного життя. Вибраний почесним академіком в 1900, він разом с В. Г. Короленко в 1902 відмовився від цього звання на знак протесту проти відміни Миколою II обрання Горького почесним академіком.
В творах Ч. відбилася велика смуга російського життя — післяреформеною і передреволюційною. Вже в перші роки літературної діяльності він створив гуморески, які ніяк не вичерпуються чистим гумором. Крізь калейдоскопічну строкатість ранніх розповідей усе більш виразно проступають основні теми: людина і його чин, поезія і проза, фасад життя і її оборотна сторона. Велика група ранніх розповідей Ч. показує торжество меркантильного духу. Персонажі Антоши Чехонте цілком належали дійсності, що породила їх, — казенною і обивательською. Все ці «товсті і тонкі», «хамелеони», «свистуни», «господа обивателі», «женихи і папи», «інтелігенти-шинкарі» і не намагаються протиставити себе довкіллю. Творчий перелом, пережитий Ч. в середині 80-х рр., полягав і в тому, що з'являлися нові дійові особи, що протиставили середовищу, страждаючі саме через свою людяність («Переполох», «Анюта», «Тоська»). У творчості зрілого Ч. кінця 1880 — початки 1900-х рр. виразно позначається основний напрям: спрямованість до аналізу того, що Н. Г. Чернишевський називав впливом «... суспільних стосунків і життєвих зіткнень на характери» (Полн. собр. соч.(вигадування), т. 3, 1947, с. 422—23). Ч. стає своєрідним дослідником душі сучасної людини. Звідси його головна тема — людська байдужість, «сонний одур», свого роду випробування героя, який або прокидається від духовної сплячки або, махнувши на все рукою, підкоряється їй.
В пору зрілості увага художника концентрується на двох основних сферах: люди інтелігентного стану і люди з народу. І тема байдужості розвивається по двох різних руслах: герой — або освічена людина, що душевно заспокоїлася, замкнулася в «футлярі», або людина з народу, забита, замучена життям, доведена до тупості і байдужості. «Футляр» стає в Ч. символом життя, побудованого на брехні, насильстві, на утробній ситості одних, голоді і стражданнях інших. Розповідь «Студент», герой якого студент Іван Велікопольський знайшов дорогу до душ двох селянок, Василини і Лукерьі, відкривав собою два ряди творів 1890 — 1900-х рр. За героєм розповіді «Студент» слідують персонажі повістей «Три роки» (1895), «Будинок з мезоніном», «Моє життя» (обидва — 1896), маленької трилогії («Людина у футлярі», «Агрус», «Про любов»), розповідей «Іонич» (1898), «Пані з собачкою» (1899), «Наречена»; за Василиною і Лукерьей — «мужики» з однойменної повісті і розповіді «Нова дача» (1899), сотницький («цоцкай») з розповіді «У справах служби» (1899), герої повести «В яру» (1900).
Роз'єднаність інтелігенції і народу — одна з крізних тим творчості Ч., тісно пов'язана з темою «футляра». Вирішуючи її, Ч. у ці роки створює своєрідні цикли, «художні дослідження» життя. Поряд з «інтелігентським» і «мужицьким» циклами він пише ряд творів, що змальовують купецьке царство, гендлярську «комору», надзвичайно важкий фабричний побут: «Три роки», «Бабине царство» (1894), «Випадок з практики» (1898).
В творах останніх років (розповідь «У знайомих», 1898; п'єса «Вишневий сад») розвивається мотив зубожіння і загибелі «дворянських гнізд». Т. о., тема людської байдужості вирішується не лише в етично-психологічному плані, але і в різних соціальних аспектах.
Чеховський образ «людини у футлярі» зростає в узагальнювальний символ бездушшя і казенщини, одночасно залякування і заляканості. В. І. Ленін часто звертався до цього сатиричного образу-символу.
Одна із заміток в записниках Ч. — «Тоді людина стане краще, коли ви покажете йому, який він є» (Полн. собр. соч.(вигадування) і листів, т. 12, 1949, с. 270) передає суть роздумів письменника про віру в людину і про правду його художнього зображення. Ч. виходить з віри в можливість оновлення людини, його перемоги над «футляром». В Ч. йде постійна перевірка віри в людину суворою правдою життя. Є в чеховськой записи ще одна важлива сторона: література повинна показувати людині його самого, не умовляючи, не удаючись до прославляючого обману, до загальних міркувань, авторських спроб зворушити його.
Художня манера Ч. знаходиться в глибокому, органічному зв'язку з ідейною спрямованістю його творчості, прагненням збудити «душу живу» в сучасній людині. Письменник затверджує принцип стриманого, зовні не виявленого авторського оповідання: чим об'ектівнєє, тим сильніше враження. Чеховський принцип лаконізму, стислості, конденсированності оповідання («Стислість — сестра таланту», там же, т. 14, 1949, с. 342) зростав з упевненості в читацькій активності, в здатності читача уловлювати приховане і складне значення твору. З цим пов'язана підвищена роль деталей, на перший погляд дрібних, малозначних, але глибоко невипадкових, психологічно і емоційно насичених подробиць. В Ч. деталь виявляється не лише натяком на важливе і характерне, але і носієм внутрішнього руху розповіді, повести, п'єси. Такі парасолька Юлії в повести «Три роки»; екіпаж, в якому їздить доктор Стариків («Іонич»); убита птиця в «Чайці».
Переносячи центр тяжіння на внутрішній сюжет, історію душі героя, приховану динаміку його боротьби з обставинами, середовищем, тванню обивательського існування, зрілий Ч. відмовляється від напруженої дії, інтриги, зовнішньої цікавості. Трагічний сенс багатьох творів Ч. саме у тому, що нічого не відбувається, все залишається по-старому. Гостра інтрига, що грала важливу роль в новелі-анекдоті Антоши Чехонте, в творах зрілого Ч. відтісняється. Події «розчиняються» в повсякденному перебігу життя, в психології. У цьому — схожість сюжетної побудови в прозі і драматургії Ч.
Невід'ємною межею Ч.-художника є поглиблене розуміння трагічного не як страшного, виняткового, незвичайного, але як буденного, повсякденного і буденного. «Прозаїчна трагедія» тим більше небезпечна, що губить героя непомітно, усипляючи, привчаючи до думки, що іншому життю, не прозаїчному, бути не може. Для Ч. страшно — нестрашне, згубно — несмертельне, безкровне. З цим зв'язана і еволюція чеховського гумору. Розвиток письменника полягав не в тому, що він переходив від смішного до серйозного, але в тому, що заглиблювалося його розуміння смішного як трагікомічного, сполучаючого посмішку, іронію і печаль. Мало у кого з російських письменників-сатириків був такий складний — при зовнішній простоті — сплав сміху і серйозності, сатири і лірики, як в Ч. Его сміх — не окрема сторона художнього дарування, це сама атмосфера твору, складна гамма відчуттів — від викриття, осміяння, «зниження» всього устрою Життя до розкриття сумної ненеприкаяної, людяності «душ» і «душок».
Нові дороги проклав Ч. для розвитку російської і світової драматургії. Він відмовляється від ділення персонажів на «ангелів» і «лиходіїв», на однобічно змальованих носіїв добра і зла. Так само, як в прозі, письменник відмовляється від сюжету-інтриги і переносить центр тяжіння на прихований, внутрішній сюжет, пов'язаний з душевним світом героя. Сюжет виникає не як ланцюг подій, але як історія устремлінь людини до дії, його спроб вирватися з круговороту буднів, з оков «прозаїчній трагедії».
П'єси Ч. будуються як багатопланове розгортання багатьох мотивів і лейтмотивів, пов'язаних з різними людськими долями. У чеховськой драматургії отримує розвиток тема, що виникає і в його прозі: втрата внутрішньою зв'язків між людьми. Персонажі чеховських п'єс відокремлені один від одного невидимими заслонами, кожен занурений в свій стан. Діалог в чеховських п'єсах тяжіє до монологизациі — кожна репліка будується як свого роду «мікромонолог». Проте загальна лірична атмосфера об'єднує здавалося б розрізнених героїв.
Вже в перших п'єсах Ч. не обмежувався відтворенням побутових реалій. Новий крок робить він в «Чайці»; крізь всю п'єсу проходіт образ, що зведений до символу, переливається різними значеннями: образ «чайки» символізує мрію Трепльова і Ніни Зарічною про нове мистецтво, чисте і сміливе; з цим же чином пов'язана тема любові — пораненій і трагічною. Є і інший аспект багатогранного образу: чучело птиці як символ бездушного, неживого, ремісництва мистецтва. Важко переживши неуспіх «Чайки», Ч. декілька відступає від подібних прийомів. Проте в «Вишневому саду» він знову до них повертається. Новим вмістом наповнилося в Ч. і поняття драматургічного жанру. Автор назвав «Чайку» і «Вишневий сад» комедіями. Але комедійні елементи в цих п'єсах неотделіми від трагедійних. Досвід російського і світового театру свідчить, що терплять поразку режисери, які намагаються побачити в Ч. «лише сатирика», один лише водевільний початок або, навпаки, йдуть до ліричного розкриття п'єс поза їх комедійною природою. Зараз настає час цілісного і багатобічного тлумачення Ч.—драматурга у його діалектичній складності, неповторному сплаві ліричного і сатиричного мотивів.
Ч. виступив як наступник і продовжувач кращих реалістичних традицій російської літератури. Визначення Л. Н. Толстого — «Чехов — це Пушкін в прозі» («Щомісячний журнал для всіх», 1905 № 7, с. 427) допомагає зрозуміти ту роль, яку зіграли поетичні уроки А. С. Пушкіна, його прагнення до гармонійної цілісності і ясності, музичності, його досконале відчуття ритму, по-своєму заломлене Ч. — прозаїком і драматургом. Глибока дія надала на Ч. творчість М. Ю. Лермонтова, автора «Думи» і романа «Герой нашого часу», що писав про «охололій» душі сучасної людини. Лермонтовськая «Тамань» для Ч. — неперевершений зразок прози. Наголошувалося також, що в п'єсах І. С. Тургенева були підготовлені деякі особливості драматургії Ч. з її прихованим ліризмом.
Головне місце серед попередників і сучасників в творчій свідомості Ч. займав Лев Толстой, геніальними художніми створеннями якого він незмінно захоплювався. Ч. випробував відомий вплив толстовської філософії, проте в кінці 90-х рр. посилилися ідейні розбіжності між двома письменниками. Толстовська ідея непротивлення злу насильством викликає протидію Ч. Толстой докоряв Ч. у відсутності послідовної етичної позиції, інакше кажучи, — в скептичному відношенні до віри. В той же час він високо оцінював письменницький дар Ч., називав його «незрівнянним художником». «... Завдяки своїй щирості, — сказав Товстою, — Чехов створив нові, абсолютно нові, по-моєму, для всього світу форми писання, подібних яким я не зустрічав ніде» (цитата по книзі: Сергєєнко П., Толстой і його сучасники. Нариси, М., 1911, с. 226).
Ч. зробив великий вплив на розвиток російської і світової літератури — прозу і драми. У нього вчилися молодий Горький (особливо в драматургії), Бунін, Купрін, частково Л. Н. Андрєєв. ПРО Ч. — вчителеві радянських драматургів писали До. А. Тренев, А. Н. Кавунів. Про роль Ч. у мистецтві 20 ст говорили багато письменники Європи і Америки. У 1919 Б. Шоу опублікував п'єсу «Будинок, де розбиваються серця», написану під явним впливом Ч. Автор назвав її «фантазією в російському стилі на англійські теми» (Ізбр. проїзв.(твір), т. 2, М., 1956, с. 286). Про благотворний вплив Ч. на англійську літературу писав Дж. Голсуорси. Про дію чеховського творчості говорили А. Вюрмсер, Ф. Моріак, Е. Тріолі, французький режисер Ж. Л. Барро і Ж. Вілар. Т. Манн в «Слові про Чехова» глибоко розкрив своєрідність його ідейно-творчі позиції, скромне і самовіддане прагнення служити людям неприкрашеною художньою правдою.
Ч. — один з найпопулярніших драматургів сучасного радянського і зарубіжного театру. Багато його творів екранізувалися для кіно і телебачення («Весілля», «Пані з собачкою», «Чайка», «Дядько Ваня», «Вишневий сад», юнацька драма «Безбатченко» і ін.).
Російське дореволюційне і радянське чеховеденіє накопило великий досвід дослідницької., роботи текстології і коментаторської. Вже в дореволюційні роки з'являлися статті, в яких проза і драматургія Ч. отримували глибоке тлумачення (статті М. Горького, Ст Р. Короленко, Н. До. Михайлівського, Ф. Д. Батюшкова, Д. Н. Овсянико-Куліковського, критиків-марксистів Ст Ст Злодійського, А. А. Дівільковського). За радянських часів розвернулася величезна робота по збиранню і публікації літературної спадщини Ч., по вивченню його життя і творчості (роботи А. Ст Луначарського, С. Д. Балухатого, Ю. Ст Собольова, А. Б. Дермана, А. І. Роськина, До. І. Чуковського, І. С. Ежова, Р. А. Бялого, Е. Н. Коншиной, Н. І. Гитовіч, М. Л. Семанової, Ст Ст Ермілова, Г. П. Бердникова і ін.). До 100-ліття з дня народження Ч. вийшли нові праці і публікації («Літературний спадок», т. 68, і ін.). Інститут світової літератури ним. А. М. Горького видає академічне Повне зібрання творів і листів Ч. у 30 томах. На основі цього видання виходить серія науково-дослідних збірок-супутників (1-е ст «В творчій лабораторії Чехова», 1974; 2-е ст — «Чехів і його час», 1977; 3-е ст «Чехів і Лев Толстой» готується до друку).
Музеї Ч. є в Таганрозі, Москві (у будинку, де сім'я Ч. жила в 1886—1890-х рр.), Меліхове, с. Лука (Сумський область), Ялті.
Соч.: Полн. собр. соч.(вигадування), т. 1—23, СП(Збори постанов) Би, 1903—16; Полн. собр. соч.(вигадування), [під ред. А. В. Луначарського і С. Д. Балухатого], т. 1—12, М-код.—Л., 1930—33; Полн. собр. соч.(вигадування) і листів, т. 1—20, М., 1944—51; Полн. собр. соч.(вигадування) і листів в 30 томах (видається з 1974).
Літ.: Біографія, спогади, листування: Ізмайлов А., Чехов. Біографіч. нарис, М., 1916; Собольов Ю., Чехов М., 1934; Дерман А. Б., А. П. Чехів, М. 1939; Ермілов Ст, Чехов, 3 видавництва, М., 1951; Роськин А. І., Чехов. Біографіч. повість, М., 1959; Берднпков Р. П. Чехів, М., 1974.
А П. Чехов і В. Р. Короленко. Листування М-коду, 1923; Листування А. П. Чехова і О. Л. Кніппер, т. 1¾2, М., 1934¾36; Листи А. П. Чехову його брата Олександра Чехова, М., 1939; М. Горький і А. П. Чехів. Листування, статті, вислови. Сб., М., 1951; Чехова М. П., Листи до брата А. П. Чехову, М., 1954; її ж, З далекого минулого. Запис Н. А. Сисоєва, М., 1960; Бунін І. А., Про Чехова, Собр. соч.(вигадування), т. 9, М., 1967; А. П. Чехов в спогадах сучасників, [М.], 1960; Чехов М. П., Довкола Чехова, 4 видавництва, [М.], 1964; Кніппер-Чехова О. Л., [Спогади і листування], ч. 1, М., 1972.
Основна крітіч. література: Боровський Ст Ст, Зайві люди, Соч., т. 2, М., 1931; Луначарський А. Ст, Чехів і його твори як суспільне явище, в його кн.: Класики російської літератури. (Ізбр. статті), М., 1937; Овсянико-Куліковський Д. Н., Етюди про творчість А. П. Чехова, Собр. соч.(вигадування), т. 5, 3 видавництва, М., 1923; Дерман А. Б., Творч. портрет Чехова, М., 1929; Собольов Ю. Ст, Чехов. М., 1930; Балухатий С. Д., Чехов-драматург, Л., 1936; Станіславський До. С., А. П. Чехов в Московському худож. театрі, М., 1947; Ермілов Ст, Драматургія Чехова, М., 1954; Семанова М. Л., Чехов в школі, 2 видавництва, Л., 1954; її ж, Чехов і сов.(радянський) література. 1917—1935, М-код.—Л., 1966; Леонов Л., Мова про Чехова, Собр. соч.(вигадування), т. 5, М., 1954; Строєва М. Н., Чехов і Худож. театр, М., 1955; Бердников Р., Чехов-драматург, Л.—М., 1957; його ж, А. П. Чехів. Ідейні і творч. шукання, 2 видавництва, Л., 1970; Голубков Ст Ст, Майстерність А. П. Чехова, М., 1958; Паперний З., А. П. Чехів, 2 видавництва, М., 1960; його ж, записники Чехова, М., 1976; Александров Би. І., А. П. Чехів. Семінарій, М-коду.—Л., 1964; Еренбург І., Перечитуючи Чехова, Собр. соч.(вигадування), т. 6, М., 1965; Шах-Азізова Т. До., Чехов і западноєвроп. драма його часу, М., 1966; Катаєв Ст Би., Герой і ідея в проїзв.(твір) Чехова 90-х років, «Вісник МГУ(Московський державний університет імені М. Ст Ломоносова). Філологія», 1968 № 6; Берковський Н. Я., Чехов: від розповідей і повістей до драматургії, в його кн.: література і театр, М., 1969; Чуковський До., Про Чехова, М., 1971; Диваків А. П., Поетика Чехова, М., 1971; Ськафтимов А., Етичні шукання русявий.(російський) письменників. Статті і дослідження про русявий.(російський) класиках, М., 1972; Аникст А., Теорія драми в Росії від Пушкіна до Чехова, М., 1972; Белкин А., Читаючи Достоєвського і Чехова. Статті і розбори, М., 1973; Бялий Р. А., Русявий. реалізм кінця XIX ст, Л., 1973; Чеховськие читання в Ялті. Сб., М., 1973; Чеховськие читання в Ялті. Чехів і театр.(театральний) Сб., М., 1976; Лакшин Ст Я., Толстой і Чехов, 2 видавництва, М., 1975.
Зарубіжна література: Duclos Н. Ст, Antone Tchékhov, le médecin et l’écrivain, P., 1927; Gasparini E., Il teatro di Cechov, Mil., 1940; Triolet E., L’histoire d’a. Tchékhov. Sa vieson oeuvre, P., 1954; Laffitte S., Tchékhov par lui-meme. Images et textes, P., 1955; Magarshack D., Chekhov the dramatist, N. Y., 1960; його ж. The real Chekhov. An introduction to Chekhov’s last plays, L., 1972; Eekman T. (ed.), A. Čechov. Some essays, Leiden, 1960; Düwel W., A. Tschechow. Dichter der Morgendämmerung, Halle/saale, 1961; Picchio R., I Racconti di Čechov, Torino, 1961; Winner Т., Chekhov and his prose, N. Y., 1966; Maegd-soер С. de, De vrouw in het werk en het leven van A. P. Tsjechov [Brugge — Utrecht, 1968]; Sliwowski R., Czechow w oczach krytyki s’wiatowej, Warsz., 1971.
Довідкові і бібліографіч. роботи: Масанов І. Ф., Чеховіана, ст 1, М., 1929; Фрідкес Л. М., Опис мемуарів про Чехова, М-код.—Л., 1930; Архів А. П. Чехова. Анотований опис листів к А. П. Чехову, ст 1—2, М., 1939—41; Гитовіч Н. І., Літопис життя і творчості А. П. Чехова, М., 1955; А. П. Чехів. Рукописи. Листи... Опис матеріалів ЦГАЛІ СРСР, М., 1960; Полоцкая Е. А., Бібліографія спогадів про Чехова, в кн.: Літ. спадок, т. 68, М., 1960.
