Цезарепапізм (від латів.(латинський) caesar — цезар і papa — папа), умовний термін, введений католицькою історіографією 19 ст (німецьким ученим І. Хергенретером і ін.) для позначення своєрідних стосунків між імператорською владою і церквою у Візантійській державі: глава світської влади — імператор (цезар) — фактично був і главою церкви (папою). Зрідка цей термін зустрічається в сучасній історичній літературі (і не лише стосовно Візантії). Ц. не відображає дійсних взаємин між візантійськими імператорами і церквою. Дійсно, візантійська церква в економічних відносинах більше залежала від держави, чим католицька; її права не були конституйовані, призначення патріарха було прерогативою імператора; візантійське духівництво грало незрівнянно меншу роль в державній адміністрації. Проте це не слід абсолютизувати: у окремі періоди патріархи робили величезний вплив на державний апарат; спроби імператорів нав'язати свою волю церкви далеко не завжди були успішними — вони не змогли привласнити права призначати єпископів і митрополитів, не здійснили до кінця іконоборство, не добилися висновку унії з папством. Імператори (за винятком Юстініана I і Мануїла I) і не претендували на ідеологічне підпорядкування церкві державі.
