Християнсько-демократична партія Італії (ХДП; Partito della Democrazia Cristiana), політична партія католиків, найбільша буржуазна партія Італії. Виникла в 1943 як спадкоємиця партії «Пополярі» . В основі ідеології і програмних документів ХДП лежать положення соціальної доктрини католицизму. Соціальний склад ХДП, як і контингент виборців, що голосують за неї, украй різнорідний, переважають середні шари.
В умовах німецько-фашистської окупації Італії в 1943—45 ХДП брала участь в русі Опори і співробітничала з партіями комуністів і соціалістів. У 1944—47 вона співробітничала з цими партіями в урядах. Проте ХДП розірвала антифашистський фронт і в травні 1947 створила уряд без комуністів і соціалістів. З того часу ХДП беззмінно очолює уряди.
У п'ятдесятих роках уряду під керівництвом ХДП вели політику, в основному відповідну інтересам крупного капіталу: атлантізм — в зовнішній політиці, у внутрішній — спроба з'єднати антикомунізм з деякими соціально-економічними реформами (аграрна, 1950; створення Каси Півдня для стимулювання економічного розвитку відсталих південних районів, 1950—51; розвиток державного сектора в економіці і ін.), що привели до створення апарату державно-монополістичного регулювання економіки. Ці реформи були нездібні вирішити складні соціально-економічні проблеми Італії, що породило гостру кризу в італійському суспільстві і ХДП на рубежі 50—60-х рр. Спроби правих кругів ХДП зміцнити позиції партії за допомогою союзу з неофашистами (уряд Ф. Тамброні, 1960) потерпіли провал в результаті потужної протидії всіх демократичних сил. У цих умовах деякі круги ХДП виступили ініціаторами повороту партії до льовоцентрізму — блокуванню в урядах з соціалістами і відмові від союзу з правобуржуазной партією лібералів. Метою маневру було зміцнення позицій ХДП і ізоляція комуністів. Акції реформістів лівоцентристських урядів (1962—72 і 1973—76) обмежилися націоналізацією електроенергетичної промисловості (1962) і створенням обласних органів місцевої самоврядності (1970); подальші реформи були паралізовані безперервною фракційною боротьбою у ХДП і між партіями урядової коаліції.
Створення в 1972—73 уряди Дж. Андреотті за участю лібералів, провал політики ХДП на референдумі з питання про розлучення (1974), муніципальні вибори (1975), на яких ХДП втратила близько 1 млн. голосів, і пр. є віхами глибокої кризи ХДП.
Після парламентських виборів 1976, коли компартія впритул наблизилася до ХДП по числу зібраних голосів, ХДП в 1977 пішла на підписання з 6 партіями (в т.ч. з компартією) програми спільної урядової діяльності. У 1976 ХДП налічувала 1,7 млн. членів. Будується за територіальним принципом; керівні органи формуються пропорційно силі фракцій; постійно існує 5—8 фракцій. Видні партійні лідери: А. Моро, М. Румор, А. Фанфані, До. Донат-Каттен. Голова — А. Моро, політичний секретар — Би. Дзакканьіні. Офіційний орган ХДП — газета «Пополо» («Il Popolo»).
