Франко Іван Якович (27.8.1856, с. Нагуєвічи, нині с. Івано-франк Дрогобицького району Львівської обл., – 28.5.1916, Львів), український письменник, учений, громадський діяч. Народився в сім'ї сільського коваля. Закінчив гімназію в Дрогобичі. У 1875 поступив на філософський факультет Львівського університету. За революційну діяльність піддавався переслідуванням, арештам.
Писати почав ще в гімназії; у студентські роки широко розвернулася його літературна і публіцистична діяльність. У 1878 разом с М. Павликом видавав журнал «Громадський друг» («Друг суспільства»), що двічі закривався поліцією і що виходив під іншими назву [«Дзвiн» («Дзвін»), «Молот»]. Друкувався в прогресивних українських [«Свiт» («Світло»)], польських [«Львівський кур'єр» («Kurjer Lwowski»), «Друг народу» («Przyjaciel ludu»), «Праця» («Praca»)], німецьких [«Час» («Die Zeit»)] і ін. періодичних виданнях. У 1890 після виходу з в'язниці заснував разом з Павликом і О. Терлецким в Галіциі Російсько-українську радикальну партію, укр, що об'єднала.(український) селян і ремісників, видавав журнал «Народ» (1890) і «Хлiбороб» (1891). У 1894–97 разом з дружиною Ольгою Ф. видавав журнал «Жітте i слово». Публіцистичні, критичні і наукові статті Ф. у цих виданнях пройняті революційною ідейністю, пафосом дружби народів, викривають клерикалізм і реакцію.
В 1891 (після десятирічної перерви) Ф. склав випускні іспити в Чернівецькому університеті; у 1893 захистив докторську дисертацію («Варлаам і Іосаф, старохрістіанський духовний роман і його літературна історія») у Віденському університеті. Був вибраний доцентом кафедри укр.(український) літератури і етнографія Львівського університету, але не був допущений до викладання реакційними властями. У 1906 Ф. привласнено Харківським університетом звання почесного доктора русявий.(російський) словесності. Не залишаючи публіцистичної і літературно-критичної діяльності, що пожвавилася в період русявий.(російський) революції 1905–07, Ф. надалі головну увагу приділяв літературній творчості, переведенням (з русявий.(російський), польськ.(польський), німецького, англ.(англійський), франц.(французький), чеш.(чеський), словацького мов; переводив Р. Гейнеа, В. Шекспіра, А. С. Пушкина і ін.) і науковій діяльності (праці в області історії, економіки, фольклоризм етнографія, літературознавства). Він виступив як новатор, що відкрив нові дороги укр.(український) суспільної думки, поезії, прози, драматургії.
Перша зріла збірка віршів Ф. «З вершин і низин» (1887) – найбільш видатне явище укр.(український) поезії після Т. Р. Шевченка. У вірші «Гімн» оспіваний «вічний революціонер» – творчий дух людини, що перетворює світ. Пафосом революційної боротьби пройняті складові ядро збірки цикли політичної лірики «Думи пролетаря», «Вольні сонети», «Тюремні сонети»; у них звучать відгомони «Маніфесту Комуністичної партії», «Інтернаціоналу». Цей і ін. збірки віршів і поем Ф. – листя» (1896), що «Пов'януло, «З днів печалі» (1900), «Semper tiro» (1906) – відрізнялися багатством і новизною тим і ідей, жанрів, строфіки, ритміки, новаторським перетворенням канонізованих форм. Великий його вклад і в розвиток жанру соціально-філософські поеми («Смерть каїна», 1889; «Іван Вішенський», 1900; «Моісей», 1905, і ін.).
Проза Ф. поклала початок новому етапу розвитку реалізму в укр.(український) літературі. У його нарисах, розповідях, повістях і романах зображення життя натхненне соціалістичною ідейністю; він ввів нові теми (пролетаризація селянства, формування робочого класу, його перехід до організованої класової боротьби), нові конфлікти (боротьба праці з капіталом), нових героїв – свідомих захисників інтересів трудящих (інтелігентів, селян, робітників). Найбільш значительни в цьому відношенні повести «Boa constrictor» (1878) і «Борислав сміється» (1881–82), історична повість «Захар Беркут» (1883), соціально-психологічні повісті і романи «Лель і Полель» (1887), «Роздоріжжя» (1900). Поезія, проза і драматургія Ф. (драма «Вкрадене щастя», написана в 1891) наступний пов'язані з кращими традиціями світової лірики (Н. А. Некрасов, Гейне), проза (головним чином російською – Л. Н. Толстой, Р. І. Успенський, М. Е. Салтиков-щедрін) і драматургії (А. Н. Островський).
В літературній критиці і естетові Ф. – послідовник і продовжувач русявий.(російський) революційних демократів, пропагандист їх спадщини і реалістичною русявий.(російський) літератури. Він був знайомий з працями К. Маркса і Ф. Енгельса, переводив і пропагував їх твори, зробив перші кроки до осмислення літератури, мистецтва в світлі соціалістичних ідеалів, а в творчій практиці досить близько підійшов до деяких принципів, що лягли пізніше в основу соціалістичного реалізму . Як публіцист і критик активно боровся з ідеями українського буржуазного націоналізму, з декадентством і теорією «чистого мистецтва».
Кращі твори Ф. переведені на багато мов народів СРСР і іноземні мови. Деякі ліричні вірші покладені на музику (гімн «Вічний революціонер», музика Н. Ст Лисенко); по мотивах повести «Захар Беркут» написана опера Б. Н. Лятошинського; деякі повести Ф. екранізовані. У 1956 створений фільм «Іван Франко» (режисер Т. Ст Льовчук). Ім'ям Ф. названі обласний центр – Івано-Франківськ (колишній Станіслав) і область. Ім'я письменника привласнене Львівському університету, Київському державному драматичному театру. У 1940 в Львові відкритий літературно-меморіальний музей Ф.; музеї Ф. є також в селах Івано-франк, Кріворівня, в м. Івано-Франківськ. Столітній ювілей Ф. вирішенням Усесвітньої Ради Світу наголошувався в Радянському Союзі і за кордоном.
Соч.: Твори, т. 1–20, Киïв, 1950–56; Вібранi твори, т. 1–3, Киïв, 1973; у русявий.(російський) пер.(переведення) – Соч., т. 1–10, М., 1956–59; Вірші і поеми. – Розповіді. – Борислав сміється, М., 1971.
Літ.: Коцюбінський М. М., Iван Франко, Киïв, 1917; Пархоменко М. Н., Іван Франко і російська література, 2 видавництва, М., 1954; його ж, Драматургія Івана Франка, М., 1957; його ж, Естетичні погляди Івана Франка, М., 1966; Бiлецький O. I., Басс I. I., Кисельов O. I., Iван Франка. Жіття i творчicть, Киïв, 1956; Iван Франка в спогадах сучасникiв, кн. 1–2, Львiв, 1956–72; Колісник П. І., Син народові, Киïв, 1957; Стебун I., Пітання реалiзму в естетіцi Iвана Франка, Киïв, 1958; Журавська I. Ю., Iван Франка i зарубiжнi лiтературі, Киïв, 1961; Дорошенко I. I., Iван Франка – лiтературній критик, Львiв, 1966; Басс І. І., Художня проза Івана Франка, [пер. з укр.(український)], М., 1967; Янковський Ю. З., Жівотворнi зв''язки. Iван Франка i pociйська реалicтічна проза, Киïв, 1968; Мороз М., Iван Франка. Бiблioграфiя творiв. 1874–1966, Киïв, 1966.
