Унії церковні, об'єднання православної і католицької церков на умовах визнання православною церквою верховенства рім.(римський) папи, але при збереженні нею своїх обрядів і богослужіння на рідній мові. У 13 ст В. ц. добивалися не лише рім.(римський) папи, що прагнули т.ч. підпорядкувати своїй владі православну церкву, але і візантійські імператори: вони розраховували на допомогу папства в боротьбі проти багаточисельних ворогів Візантії, раніше всього проти сельджуков. Не дивлячись на опір більшій частині православного духівництва, візантійські імператори пішли на висновок в 1274 Ліонській унії (фактично не прийнятою у Візантії ні духівництвом, ні населенням і засудженою Константинопольським собором 1285), в 1439 – Флорентійській унії (знехтуваною Єрусалимським 1443 і подальшими соборами православної церкви). Після падіння Візантії папство марно намагалося схилити до В. ц. Російська держава. Папам удалося в союзі з урядом Мови Посполитою нав'язати укр.(український) і білорус.(білоруський) народам Брестську унію 1596, в союзі з венг.(угорський) феодалами – ввести до Закарпаття і на території сучасної Чехословакії Ужгородську унію 1649, яка в 1699 була поширена на православне населення Трансільванії. Брестська унія офіційно розірвана в 1946; у Трансільванії В. ц. була ліквідована в 1948, в Закарпатті (СРСР) – в 1949, в Чехословакії – в 1950.
