Українська мова , мова українців. Поширений головним чином в УРСР. Одна з робочих мов ООН(Організація Об'єднаних Націй). Число тих, що говорять. я. у СРСР понад 35 млн. чіл. (1970, перепис). Відноситься до східної групи слов'янських мов. Сучасні діалекти В. я. об'єднуються в три основні прислівники: північне, південно-західне і південно-східне (лягло в основу літературного В. я.). Головні фонетичні особливості літературного мови: розрізнення переднього i і більш заднього «і»; перехід старих «о», «е» в закритому складі в i («сніп — снiп»); послідовна зміна староруського про в i (лото — лiто); зміна «е» в «о» після шиплячих і j перед твердими приголосними незалежно від наголосу (щока, пшоно); збіг староруського «и» і «i» в із староруського «р'», «л'», «рь», «чи» у відкритому ненаголошеному складі (крішиті — «кришити»); звук «і» на місці зредукованого ' і ь перед j (шия); вживання одному голосному «і» (ріба, сила); поєднання «рі» «чи»,
африкат (ходжу, дзвiн), фрикативного г (голова); затвердіння приголосних перед «е», губних, шиплячих і «р» в кінці складу; збереження м'якого «ц»; збереження дзвінких приголосних в кінці слова і перед глухими (снiг, дуб, кладка): довгі м'які приголосні, виникла в результаті асиміляція м'яким приголосним подальшого j (буття, пітання, піччю), звук [w] (орфографічне «в») на місці староруського «л» перед приголосним і в дієсловах минулого часу чоловічого роду (вовк, ходів); варіанти слова з початковим i — й, в — в (iті — йті, вчитель — вчитель); протетічеськие «в», «г» (вухо, гострій). Відмінність від російської мови в морфології: кличний відмінок іменників (Петре); закінчення -овi, -евi в давальному відмінку іменників II відміни (братовi); перехід «г», «к», «х» в «з», «ц», «с» перед закінченням i (в лузi, на руцi, у вусi); відсутність j і стяженіє голосних в повних формах номінатіва і аккузатіва прикметників жіночого, середнього роду, множини (червона, червону, червонi), форми порівняльної міри прикметників з суфіксом -iш- і -ш- (добрiший, ширший); втрата закінчення -ть в 3-м-коді обличчі однини теперішнього часу дієслів 1-го відмінювання (знаε, піше); дієслівне закінчення -мо в 1-м-коді обличчі множини (знаεмо); синтетична форма дієслів майбутнього часу (ходітіму); дієприслівники на -чи (знаючи, ходячи). Специфічні межі синтаксичних буд: безособові пропозиції з головним членом, вираженим незмінними дієслівними формами на -но, -то (роботові віконано); складний іменний присудок у формі знахідного відмінка з приводом «за» (старший брат був нам за батюшка); своєрідність дієслівного управління (дякуваті кому —«благодарить кого») і вживання приводів (про першiй годінi — «о першій годині») і ін. Основу лексики складають слова спільнослов'янського походження, але є багато слів, що утворилися у В. я. в період його самостійного історичного розвитку, є запозичення з польського, німецького і ін. мов.
Прадавні пам'ятники літературної мови представлені грамотами 14 ст Успадкувавши староруську писемність, В. я. у 14—15 вв.(століття) розвивав традиції літературної мови Київської Русі, хоча і підпадав під сильний вплив місцевих говоров. З кінця 15 ст робляться перші спроби наблизити книжкову мову до української живої мови, в 16 ст з'являються переведення церковних книг на В. я. («Пересопніцкоє євангеліє», 1556—61; «Креховський апостол», 1560). Виникають два типи літературного язика— «проста мова» і «славеноросський мова». В кінці 16 — 1-ій половині 17 вв.(століття) на літературній мові з'являються значні твори полемічного жанру, складаються літописи, розвивається художня література. На його стандартизацію роблять вплив граматики М. Смотріцкого (1619) і словник П. Беринди (1627). Возз'єднання України з Росією (1654) сприяло тіснішим взаємозв'язкам В. я. з російським, що позитивно позначилося на його літературному розвитку, на зближенні з живою розмовною мовою. У 17—1-ій половині 18 вв.(століття) літературний В. я. уживається у всіх жанрах писемності. З'являються художні твори на народно-розмовній мові (І. Некрашевіч). До початку 19 ст («Енеїда» І. Котляревського, 1798, і ін.) народно-розмовна мова закріплюється в літературному вживанні. Основоположне значення в створенні сучасного літературного В. я. мало творчість Т. Р. Шевченка. В. я. при царизмі піддавався обмеженням і офіційній забороні. Всі умови для всестороннього розвитку літературної мови були створені лише після Жовтневої революції 1917. Алфавіт В. я. створений на основі російської графіки, уживаються також букви i ï, ε, апостроф.
Літ.: Булаховський Л. А., Живлення походження украïнськоï мові. Киïв; 1956; Курс icторiï украïнськоï лiтературноï мові, за ред. I. До. Бiлодiда, т. 1—2. Киïв, 1958—1961; Украïнський правопіс, Киïв, 1960; Icторічна граматіка украïнськоï мові, Киïв, 1962; Сучасна украïнська лiтературна мова, за ред. I. До. Бiлодiда, т. 1—5, Киïв, 1969—73; Украïнсько-росiйський словник, т. 1—6, До., 1953—1963; Російсько-український словник, т. 1—3, До., 1969.
