Увертюра (французьке ouverture, від латів.(латинський) apertura — відкриття, почало), оркестрова п'єса, що передує опері, ораторії, балету, драмі, кінофільм і тому подібне, а також самостійний оркестровий твір в сонатній формі .
Оперна В. готує слухача до майбутньої дії. Ранній зразок В. — вступ до опери «Орфей» Монтеверді (1607). До кінця 17 ст склалися два основні типи В. — французька (ouverture а la Française), така, що складалася з повільного вступу, швидкої поліфонічної частини і повільного висновку (Ж. Б. Люллі), і італійська (sinfonia) — з швидкої, повільної і знову швидкої частин (А. Ськарлатті). Обидва типи В. зіграли значну роль в розвитку сонатно-симфонічного циклу. Велике поширення французька В. отримала в Германії, де її поміщали на початку сюїти або партіти (1-я частина оркестрових сюїт і партіти ре мажор І. С. Баха).
Спочатку оперні В. не мали ідейно-образних зв'язків з самою оперою; лише з 2-ої половини 18 ст композитори трактують В. як симфонічний пролог до опери, що розкриває її вміст (по словах До. Ст Глюка, В. повинна служити «вступним оглядом вмісту»), В. може бути тематично пов'язана з оперою («Іван Сусанін», «Руслан і Людмила» Глінки) або узагальнено виражати основний її характер («Весілля Фігаро» Моцарта, «Севільський цирульник» Россіні).
Віди оперних У.: класична В. у сонатній формі, інколи з повільним вступом, що затвердилася з 2-ої половини 18 ст (В. до опер «Альцеста» Глюка, «Дон Жуан» Моцарта, «Фіделіо» Бетховена, «Князь Ігор» Бородіна, «Продана наречена» Сметани і мн.(багато) ін.); прелюдія, інтродукція, вступ — невеликі п'єси не в сонатній формі, які узагальнено розкривають основну колізію, ідею опери («Пікова пані» Чайковського, «Кармен» Бізе, «Хованщина» Мусоргського) або безпосередньо вводять в обстановку 1-го акту (симфонічні прологи Р. Вагнера); В. у формі попурі — ряду наступних один за одним музичних номерів, частенько об'єднаних за принципом контрасту або зростання темпу (опери Дж. Россіні, Л. Обера, а також багато оперет).
З В. до драматичних п'єс найбільш значительни У. Бетховена до «Егмонту» Гете і «Коріолану» Колліна, Балакирева до «Короля Ліру» Шекспіра, Мендельсона до комедії «Сон в літню ніч» Шекспіра.
В 19 ст видне місце в симфонічній музиці займає концертна В. — самостійна оркестрова п'єса, переважно програмна («Фінгалова печера», «Прекрасна Мелузіна» Мендельсона, «Римський карнавал» Берліоза, «Моя батьківщина» Дворжака). Наряду с У. драматичними («Манфред» Шумана, В. - фантазія «Ромео і Джульєта» Чайковського) і пейзажного характеру («Осенью» Гріга) великого поширення набула урочиста В. («Академічна» Брамса, «1812 рік» Чайковського, «Урочиста» Глазунова, Гліера, увертюри Мяськовського, «Святкова» Шостаковича, «Вітальна увертюра» А. І. Хачатуряна і ін.). Класичний тип В. на народні теми створив М. І. Глінка. Традиції його В. «Ніч в Мадриді» і «Арагонськая хота» продовжили М. А. Балакирев в «Увертюрі на 3 російських народних пісні», С. І. Танєєв в «Увертюрі на російську тему» («Про татарський повний») і багато радянських композиторів. В. до драматичної п'єси і концертна В. з'явилися безпосередніми попередниками симфонічної поеми.
Літ.: Асафьев Би., Про французьку класичну увертюру і, особливо, про увертюри Керубіні, в його кн.: Глінка, 2 видавництва, М. — Л., 1950; його ж, Увертюра «Руслан і Людмила» Глінки, в кн.: Ізбр. праці, т. 1, М. 1952; Друськин М., Питання музичної драматургії опери, Л., 1952, с. 290—95; Попова Т., Увертюра, 2 видавництва, М., 1960; Riemann Н., Die französische Ouverture zu Anfang des 18. Jahrhunderts, Lpz., 1899; Botstiber Н., Geschichte der Ouvertüre und der freien Orchesterformen, Lpz., 1913.
