Ставка Верховного Головнокомандування (СВГК), надзвичайний орган вищого військового управління, що здійснював в роки Великої Вітчизняної війни 1941—45 стратегічне керівництво Радянськими Озброєними Силами. Створена постановою СНК(Рада Народних Комісарів) СССР і ЦК ВКП (б) 23 червня 1941 і спочатку іменувалася Ставкою Головного Командування Озброєних Сил СРСР. У її склад входили: С. К. Тімошенко (голова), Р. До. Жуків, І. Ст Сталін, Ст М. Молотів, До. Е. Ворошилов, С. М. Будьонний, Н. Р. Ковалів. У подальшому найменування і склад СВГК зазнали деякі зміни. 10 липня 1941 у зв'язку з утворенням Головних командувань напрямів (Північно-західне, Західне і Південно-західне) Ставу Головного Командування була перейменована в Ставку Верховного Командування, а 8 серпня 1941 — в Ставку Верховного Головнокомандування. З 10 липня 1941 її головою став І. Ст Сталін, а в члени введений Би. М. Шапошников. 17 лютого 1945 постановою Державного комітету оборони СВГК була визначена в складі: І. В. Сталін (голова), Р. До. Жуків, А. М. Васильовський, А. І. Антонов, Н. А. Булганін, Н. Р. Ковалів. При Ставці існував інститут постійних радників, якими в різний час були Н. Ф. Ватутін, Н. А. Вознесенський, Н. Н. Воронів, А. А. Жданов, П. Ф. Жігарев, До. А. Мерецков А. І. Мікоян, Б. М. Шапошников і ін. військові, партійні і державні діячі.
СВГК вносила зміни і уточнення до структури і організації Озброєних Сил, здійснювала планерування кампаній і стратегічних операцій, ставила завдання фронтам і флотам і керувала їх бойовою діяльністю, погоджувала зусилля Сов. Озброєних Сил і армій союзних держав, організовувала взаємодію між стратегічними угрупуваннями і оперативними об'єднаннями різних видів Озброєних Сил і партизанами, розподіляла між фронтами імевшиеся в її розпорядженні резервні з'єднання і матеріальні засоби, здійснювала контроль за ходом виконання поставлених завдань, керувала вивченням і узагальненням досвіду війни. Робочими органами СВГК були Генеральний штаб, управління Наркомату оборони і Наркомату ВМФ(військово-морський флот). Найбільш доцільні методи стратегічного керівництва СВГК виробляла поступово, у міру накопичення бойового досвіду і зростання військового мистецтва у вищих ланок командування і штабів. В ході війни повністю виправдала себе двоступенева система управління, що склалася: СВГК — фронт (флот). У окремі періоди війни, особливо на її початку, ця система замінювалася трьохстатечною: між СВГК і фронтами створювалися проміжні ланки стратегічного керівництва у вигляді Головнокомандувань напрямів, але вони існували недовго (Північно-західного напрями з 10 липня по 29 серпня 1941, Західного напряму з 10 липня по 11 вересня 1941 і з 1 лютого по 3 травня 1942, Південно-західного напряму з 10 липня 1941 по 21 червня 1942; Північно-кавказькі напрями з 21 квітня по 19 травня 1942) і були скасовані у міру стабілізації фронту і поліпшення керівництва військами з боку командуючих фронтами. У 1945 на завершуючому етапі війни була заснована посада Головнокомандуючого Озброєними Силами на Далекому Сході що керував діями проти мілітаристської Японії. Головнокомандуючий мав широкі повноваження по керівництву фронтами, флотом і флотилією, і в конкретних умовах військових дій на Далекому Сході досвід створення трьохстатечної системи стратегічного керівництва виправдався.
В ході війни методи стратегічного керівництва СВГК безперервно розвивалися і удосконалювалися. Найбільш важливі питання стратегічних задумів і планів операцій обговорювалися на її засіданнях, на яких у ряді випадків були присутні командувачі і члени військових рад фронтів, командувачі видами озброєних сил і пологів військ. Остаточне рішення по обговорюваних питаннях Верховний головнокомандуючий формулював особисто. Важливу роль в керівництві бойовою діяльністю фронтів і флотів грали директиви СВГК, в яких зазвичай вказувалися цілі і завдання військ в операціях, основні напрями, де потрібно було зосередити головні зусилля способи використання рухливих військ, необхідна щільність артилерії і танків на ділянках прориву і т.д. Наявність у розпорядженні СВГК крупних резервів дозволяла їй активно впливати на хід операцій. Широкого поширення під час війни набув інститут представників СВГК. Знаючи задуми і плани СВГК і володіючи повноваженнями у вирішенні оператівно-тактічеських питань, вони надавали велику допомогу командувачем оперативними об'єднаннями в підготовці і веденні операцій координували дії фронтів, погоджували їх зусилля по меті, місцю і часу. Представниками СВГК на фронтах в різний час були: Маршали Радянського Союзу Р. До. Жуків, А. М. Васильовський, С. До. Тимошенко, До. Е. Ворошилов, Головний маршал артилерії Н. Н. Воронів, генерали А. І. Антонов, С. М. Штеменко і ін.
