Склад, мінімальна вимовна (артикуляція) одиниця мови, що складається з одного або декількох звуків, які утворюють тісну фонетичною єдність на основі єдиного видихального поштовху (або, на думку представників деяких теорій С., на основі єдиного імпульсу мускульної напруги, або модуляції — звуження і розширення — глоткової трубки, міри звучності і порядку звуків). У складі С. виділяються три компоненти: почало (напад), вершина (ядро) і кінець (відступ). Прості голосні («ма-ма»), у ряді мов сонорні приголосні (чешськ, prst — «палець»), зрідка галасливі приголосні (франц. psst! — «тс!») утворюють вершину С. (див. Дифтонг ) . Почало і кінець С. представлені одним або групою приголосних; у деяких мовах С. може складатися з однієї вершини («о-ні»). С. називається закритим при кінцевому компоненті — згідному; відкритим — при кінцевому компоненті — голосному; неприкритим — при початковому голосному; прикритим — при початковому згідному. Найзвичайніша структура С. — згідний і явний (відома всім мовам світу). Складоподіл часто не збігається з діленням на морфеми, наприклад в слові «ручка» два С. («ру-чка»), але три морфеми («руч-до-а»). У деяких (т.з. складових) мовах морфеми, як правило, односкладові і кордони С. і морфеми збігаються (наприклад, в китайській мові). У таких мовах в структурі С. протиставили позиції почала С. і кінця (остання відрізняється обмеженим набором допустимих в ній звуків).
