Скерцо (італ. scherzo, буквально — жарт), 1) у 16—17 вв.(століття) у Італії поширене позначення одноголосних і багатоголосих вокальних п'єс на тексти жартівливого, грайливого характеру. 2) Інструментальна п'єса, близька до каприччо . Незрідка включалася в інструментальну сюїту, а з кінця 18 ст увійшла до сонатно-симфонічного циклу — симфонії, сонати, квартету і т. п., інколи концерт у яких зайняла місце колишнього менуету — як правило, 3-ій частині циклу. Для С. типові розмір 3 / 4 або 3 / 8 , швидкий темп, вільна зміна музичних думок, що вносить елемент несподіваного. Подібно бурлеску, часто пов'язане з вираженням гумору — від веселого жарту до похмурого, зловісного гротеску. Зазвичай С. пишеться в репрізной трьохприватній формі з тріо спокійнішого характеру. Класичний тип С. затверджений Л. Бетховеном; у подальший час найбільшими майстрами С. як частини сонатно-симфонічного циклу були Ф. Шуберт, Ф. Мендельсон і А. Брукнер на Заході, П. І. Чайковський, А. П. Бородіна русявий.(російський) музиці, Н. Я. Мяськовський, С. С. Прокофьев і Д. Д. Шостаковіч — в радянській. У епоху музичного романтизму С. знов відродилося і у вигляді самостійної музичної п'єси. У числі авторів таких С. для фортепіано — Р. Шуман, Ф. Шопен, І. Брамс, М. А. Балакирев, П. І. Чайковський і ін., для оркестру — Ф. Мендельсон, П. Дюка, М. П. Мусоргський і ін.
