Преторське право (lus praetorium), в Древньому Римі норми приватного права, вироблені особливими посадовими особами, — преторами . В Дигестах вказувалося, що претори можуть «підкріплювати, доповнювати або підтримувати цивільне право», тобто відвічне римське право, засноване на законі. Оскільки цивільне (цивільне) право в силу властивого йому формалізму не зуміло пристосуватися до умов господарських зв'язків рабовласницького суспільства, що швидко розвивалися, П. п. до кінця республіканського періоду перетворилося по суті на самостійну правову систему. При вступі до посади претор, прагнучи забезпечити гнучкіший захист інтересів приватних власників, видавав спеціальний едикт (edictum tralaticium), який передбачав введення нових позовів і ін. процесуальних засобів, фактично припиняючи дію застарілих норм. Преторський едикт діяв протягом 1 року, але кожен новий претор при складанні едикту використовував найбільш важливі правові встановлення своїх попередників. Нормотворчий характер діяльності преторів посилився з середини 2 ст до н.е.(наша ера), після видання закону Ебуция, згідно з яким претором було дано право складати в ході судового процесу обов'язкову для суддів юридичну інструкцію (т.з. формулярний процес). П. п. істотним чином реформував такі інститути приватного права, як володіння, договір, спадкоємство. На основі П. п. склався новий вигляд власності (т.з. бонітарная власність), особлива форма «преторського спадкоємства» і ін. Після падіння республіки нормотворча діяльність преторів вступила в протиріччя із зростаючим повновладдям імператорів. Після того, як в 2 ст н е. по вказівці імператора Адріана римський юрист Сальвій склав остаточний текст преторського едикту (edictum perpetuum Hadriani), що з'явився свого роду кодифікуванням П. п., розвиток П. п. припинився.
В 4—5 вв.(століття) н.е.(наша ера) сталося зближення систем П. п. і цивільного права, що привело до повної їх одноманітності.
