Пасовища, земельні угіддя, покриті рослинністю, використовуваною тваринами у вигляді підніжного корму. П. ділять на природних, або природні, і сіяні, або штучні. Рослинний покрив природних П. складається головним чином з багатолітніх дикорослих трав, інколи з лишайників (тундра), напівчагарників і чагарників (тундра, напівпустеля і пустеля). Сіяні П. створюють посівом суміші злакових для боба багатолітніх і однорічних трав (див. Культурні пасовища ) .

  П.— одне з основних джерел дешевого і найбільш коштовного зеленого корму для з.-х.(сільськогосподарський) тварин. Майже ³ / ₄ потребі тваринництва СРСР в зелених кормах задовольняється за рахунок П. Прі пасовищному вмісті продуктивність з.-х.(сільськогосподарський) тварин вище на 25—40%, якість продукції значно краще, а собівартість її на 20—30% нижча, ніж при стійловому вмісті. На П. тварин виганяють, коли рослини знаходяться в ранніх фазах вегетації і містять найбільшу кількість живильних речовин.

  Період перебування худоби на П.— пасовищний період — триває в лісовій зоні 125—150 діб, в лісостеповій — близько 170, в степовій — близько 200, в напівпустинній — близько 250, в тундровій і пустинній — майже круглий рік. У гірських районах субальпійські і альпійські П. використовують для отгонного вмісту худоби влітку (протягом 2—3 місяців). Природні П. СССР (у всіх категоріях господарств) в 1972 займали 329 млн. га. Крім того, оленячі П. займали 343 млн. га. Найбільша питома вага П. в складі з.-х.(сільськогосподарський) угідь в Туркменії (більше 96%), узбекистані (84%), Киргизії (83%), Казахстані (80%) і Таджикистані (більше 77%). На Україні, в Латвії, Литві, Білорусії, Молдавії в е р б центральних районах РРФСР П. займають 10—15% з.-х.(сільськогосподарський) угідь.

  На території СРСР виділяють декілька природних зон, яким властиві певні типи П. В тундровій і лесотундрової зонах як П. використовуються різні болота, чагарникові і чагарничкові чагарники і ін. Урожай поєдаємой маси залежно від типа П. вагається від 0,1 до 4 ц з 1 га. В лісовій зоні поширені суходільні, низовинні болотисті і заплавні П. Крупний рогата худоба добре використовує всіх типів П., вівці — суходоли. Урожай поєдаємой маси від 7—10 до 30—45 ц з 1 га.

  В лісостеповій зоні П. приурочені в основному до південних і східних схилів і днищ балок і ярів. Урожай поєдаємой маси від 12—16 ц (у Азіатській частині) до 20—25 ц (у Європейській частині) з 1 га. Рослинний покрив в Азіатській частині — разнотравно-вейниковий і вейнико-тіпчаковий, в Європейській частині — злаковий боб і різнотравний.

  В степовій зоні по напряму з С. на Ю. у Європейській частині СРСР злаково-бобова мезофільна рослинність змінялася ковиловою і ковильно-тіпчакової. Урожай поєдаємой маси 20—25 ц з 1 га. В Азіатській частині поряд з ковилою і тіпчаком переважають полини, осока і ін. (урожай поєдаємой маси 10—18 ц з 1 га ) . Хороші весняні і осінні П. для нагулу великої рогатої худоби. У південній частині степу при переході до напівпустелі розташовані лиманові луги, використовувані як П. в посушливі роки (урожай поєдаємой маси 20—40 ц з 1 га).

  В напівпустинній зоні розташовані полиново-злакові, тіпчаково-ромашниковиє і полиново-солянкові П. Первиє два типи П. використовують переважно для випасу овець; третій — для випасу овець і верблюдів в осінньо-зимовий час. Урожай поєдаємой маси 8—10 ц з 1 га.

  В пустинній зоні декілька типів П., використовуваних для овець і верблюдів: ефемерні, полиново-ефемерні, соковито-солянкові, полинові, полиново-солянкові, полиново-злакові, трав'янисто-чагарникові. Урожай поєдаємой маси від 2 до 10 ц з 1 га.

  Гірські П. в різних гірських районах СРСР мають свої особливості; загальне для них — зміна характеру рослинності з висотностью (вертикальна зональність). За цією ознакою П. гірських районів підрозділяють на напівпустинних (займають передгір'я і найбільш низькі частини гір), гірничо-степових, лугово-степових, гірничо-лісових, субальпійських і альпійських. Найкращі типи П.— гірничо-лісові і субальпійські. Гірничо-лісові П. використовуються влітку для випасу молочної худоби. Урожай поєдаємой маси 30—45 ц з 1 га.

  Субальпійські луги — хороші літні П. для великої рогатої худоби; дають і сіно хорошої якості; урожай поєдаємой зеленої маси до 50 ц з 1 га.

  На гірських П. худобу виганяють навесні, використовують спочатку напівпустинні і частково гірничо-степові стада П. Позже переганяють в лісостеповий і лісовий пояси гір і в субальпійський, де велика рогата худоба знаходиться до кінця сезону; овець і кіз переганяють безпосередньо на альпійських П.

  В середньому по СРСР продуктивність природних П. складає 13 ц поєдаємой маси з 1 га. Найменш продуктивні пустинні П. Туркменії, узбекистану і Казахстану. Для підвищення продуктивності природних П. прийоми правильного їх використання поєднують із заходами поліпшення. Системою правильного використання П. є пасовище зворот — чергування по роках випасу худоби, скошування трав і заходів щодо догляду за травостоєм. У системі пастбіщеоборота передбачаються: загородне пасіння худоби, підгодівля травостоя добривами, підкошування нез'їдених рослин, боротьба із засміченими і шкідливими рослинами, залишення травостоя з коштовними кормовими травами до осипання насіння (природне обсіменіння), підсівання насіння бобових і злакових трав для посилення цієї групи рослин на П., затримка або відведення талих вод і ін.

  Площі сінокосів і пасовищ в деяких зарубіжних країнах

  За кордоном природні кормові угіддя не підрозділяються на П. і сінокоси, як в СРСР. Всі природні кормові угіддя враховуються як «пасовища поза ріллею», які залежно від потреби господарств використовуються на випас, на сіно або комбінований. Найбільша питома вага таких П. у всій площі з.-х.(сільськогосподарський) угідь в Австралії, Новій Зеландії, Великобританії, США, Іспанії (таблиця.).

  Літ.: Агабабян Ш. М., Гірські сінокоси і пасовища, М., 1959; Собольов Л. Н., Кормові ресурси Казахстану, М., 1960; Тоомре Р. І., Довголітні культурні пасовища, М., 1966; Смелов С. П., Теоретичні основи луківника, М., 1966; Сінокоси і пасовища, під ред. І. Ст Ларіна, М. Л., 1969; Мовсисянц А. П., Використання пасовищ, М., 1969; Гаєвськая Л. С., Каракулівницькі пасовища Середньої Азії, Таш., 1971.

  А. П. Мовсисянц.