Оркестр (від греч.(грецький) orchēstra — майданчик перед сценою в древньо-грецькому театрі), великий колектив музикантів, що грають на різних інструментах і спільно виконуючих написані для даного складу твори. Грань між О. і інструментальним ансамблем не цілком чітка, проте, якщо в ансамблі кожна партія виконується одним музикантом, для О. характерне виконання хоч би деяких партій декількома однотипними інструментами в унісон. Вищою формою О. є симфонічний О., до складу якого входять струнні, дерев'яні і мідні духові, а також ударні інструменти. Поширені і О. однорідного складу — струнний О., духовий оркестр . Один з різновидів О. — камерний О., такий, що відрізняється від симфонічного меншим числом виконавців незрідка ж і тим, що виконання кожної партії доручене одному виконавцеві. У зв'язку з особливим призначенням виконавських колективів склалися військовий О. (духовий О., часом розширеного і змішаного складу), естрадний О. Многообразни форми О. народних інструментів. Особливе явище представляв роговий оркестр, до якого поняття «Про.» не цілком застосовно.
Зародившись на рубежі 16—17 вв.(століття), симфонічний О. прошел тривалу дорогу розвитку. У складах перших О. переважали струнні смичкові (сімейства скрипок, віол) і щипкові (лютні, арфи) інструменти; клавесин або орган складали основу т.з. групи контінуо (клавішний інструмент, віолончелі, контрабас, інколи фагот). Епізодично з'являлися духові інструменти. Лише до кон. 18 ст склався класичний О., який називається також малим симфонічним. Зазвичай в такій О. входили 8—10 перших і 4—6 других скрипок, 2—4 альти, 3—4 віолончелі, 2 контрабаси, духові дерев'яні інструменти — по 2 флейти, гобоя, кларнета, фагота (т.з. парний склад), 2 валторни, пізніше були додані 2 труби і літавра. Для подібного складу написані пізні симфонії Гайдна і Моцарта, більшість симфоній Бетховена, деякі симфонічні твори Глінки. Подальший розвиток симфонічного О. в 19 ст довгий час йшов по шляху розширення його складу і збільшення числа виконавців. З'явився т.з. великий симфонічний О., який відрізняється від малого включенням 2—3 тромбонів і туби. Важливий внесок у розвиток О. внесли Р. Берліоз, Р. Вагнер, Р. Штраус, Р. Малер, а також П. І. Чайковський, Н. А. Римських корсаків, І. Ф. Стравінський. Ради збагачення колористичних можливостей в О. стали вводитися додаткові інструменти, що володіють звучанням особливого тембру, — мала, альтова і басова флейти, англійський ріжок, гобой д''амур, геккельфон, малий кларнет басетгорн, бас-кларнет, саксофон, контрафагот, арфа, челеста, фротепьяно, орган і ін., різні ударні, народні інструменти. Р. Вагнер ввів в «Кільце нібелунга» квартет валторнових (т.з. вагнеровських) туб, басові труби. Для виконання багатьох оркестрових партитур почала 20 ст, наприклад деяких опер Р. Штрауса, передбачений О. чисельністю більше 100 чоловік. Ще більших масштабів О. досягає в Р. Малера, одна з симфоній якого (№ 8) прозвала «симфонією тисячі учасників» (включає великий симфонічний О., солістів і 3 хори). У 20 ст розвинулася протилежна тенденція — до вживання скромних оркестрових складів. При цьому у зв'язку з диференціацією партій однорідних інструментів партитура частенько виявляється не менш складною.
Розташування виконавців сучасного симфонічного О. направлене до досягнення злитої звучності. У 50—70-і рр. 20 ст отримала поширення «американське розсадження»: зліва від диригента поміщаються перші і другі скрипки, справа — альти і віолончелі, в глибині — дерев'яні і мідні духові, контрабаси, зліва — ударні.
Літ.: Карс А., Історія оркестровки, пер.(переведення) з англ.(англійський), М., 1932; Рогаль-Льовіцкий Дм., Сучасний оркестр, т. 1—4, М., 1953—56; Bekker P., The orchestra, 2 ed., N. Y., 1963.
