Обновленци , прибічники релігійної обновленчеського течії усередині російської православної церкви 20—40-х рр. 20 ст Обновленчеськоє течія, що незрідка іменується церковним розколом, бере почало в релігійному реформаторстві кінця 19 — почала 20 вв.(століття) О. ставили завданням пристосувати церкву до тих, що змінилися після Жовтневої революциі1917 умовам. Основні групи О.: «Жива церква» «Церковне відродження», «Союз общин древнеапостольськой церкви» — виникли в 1922. О. виступили проти контрреволюційної діяльності церковного керівництва на чолі з патріархом Тихоном, проголосили своїм принципом лояльність по відношенню до Радянської держави. Ідеологи О. (митрополит А. І. Введенський і ін.) проповідували «комуністичне християнство». Вони ратували за повернення до т.з. демократичним порядкам раннього християнства, прагнули ототожнити комунізм і християнство. О. внесли ряд змін в церковний пристрій, культ і побут духівництва (вище церковне управління, демократизація приходу, одружений єпископ, друге одруження духівництва, богослужіння на російських мовах і ін.). Суть політичної і соціальної переорієнтації О. зводилася до розриву із старими, дворянсько-бюрократичними традиціями. Програма О. розроблялася на їх Маєткових соборах в 1923 і 1925. Діяльність О. до певної міри сприяла еволюції російської православної церкви на дорозі лояльності до Радянської влади. О. як течію припинило існування незабаром після Великої Вітчизняної війни 1941—45, коли обновленчеськоє духівництво зі своїми приходами повернулося в російську православну церкву.
Літ.: Гордієнко Н. С., Сучасне православ'я, М., 1968; Шишкина. а., Суть і критична оцінка «обновленчеського розколу Російської православної церкви, Казань, 1970; Курочкин П. До., Еволюція сучасного російського православ'я, М., 1971; Тріфонов І. Я., Розкол в російській православній церкві, «Питання історії», 1972 №5.
