Наказ виборців, в СРСР пропозиції громадян по питаннях роботи Рад депутатів депутатів трудящих або окремих, схвалені на зборах виборців більшістю голосів. Аналізуючи досвід Паризької Комуни 1871, К. Маркс писав, що вона дала нового типа політичної організації суспільства, в якому «делегати повинні були строго дотримуватися mandat imperatif (точній інструкції) своїх виборців і могли бути змінені повсякчас» (Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 17, с. 343).
Практика прийняття Н. і. затвердилася з перших днів існування Радянської влади (наприклад, Декрет про землю 1917 спирався на 242 селянських наказу). Право внесення Н. і. належить зборам виборців, наділеним повноваженням висувати кандидатів в депутати. Згідно із законом про Статус депутатів Рад депутатів трудящих від 20 вересня 1972, відповідна Рада розглядає Н. і., затверджує план заходів щодо їх виконання, здійснює контроль за їх реалізацією. Окремі пропозиції зборів виборців можуть бути відхилені Радим з економічних причин або по мотивах недоцільності. В цьому випадку Рада звертається до відповідних зборів виборців з повідомленням про мотиви відхилення тієї або іншої пропозиції і отримує на це санкцію виборців. Н. і., прийняті Радою до виконання, мають обов'язкове значення. Рада і окремі депутати звітуючи перед виборцями про свою діяльність, повинні звітувати і про свою роботу по виконанню наказів.
В конституціях буржуазних держав не передбачається інститут Н. і. і звітності депутатів перед виборцями. Буржуазна правова наука обгрунтовує цю антидемократичну практику тим, що депутат є «представником всієї нації» і тому має бути незалежний від своїх виборців.
