Міцкевич Адам
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Міцкевич Адам

Міцкевич (Mickiewicz) Адам (24.12.1798, Заосье поблизу Новогрудка, нині БССР, — 26.11.1855, Константинополь), польський поет, діяч національно-визвольного руху. Син збіднілого шляхтича, адвоката. Вчився на історико-філологічному факультеті Віленського університету (1815—19). Вчителював в Ковно (нині Каунас; 1819—23). Ранні твори М. (перший вірш опублікований в 1818) свідчать про захоплення вільнодумними традиціями Освіти (пер. уривка з «Орлеанської діви» Вольтера; поеми «Мешко, князь Новогрудка», 1817, «Картопля», 1819, — обидві опубліковані повністю в 1948). З 1817 брав участь в створенні і діяльності патріотичних молодіжних кружків «філоматов» і «філаретов» («що люблять чесноту»), написав для них ряд програмних віршів, у тому числі «Оду до юності» (1820), пройняту романтичним ентузіазмом молоді, що мріяла про боротьбу за свободу. Перша віршована збірка М. («Поезія», т. 1, 1822) стала маніфестом романтичного напряму в польській літературі. У 2-ій том «Поезії» (1823) увійшла романтична ліроепічеськая поема «Гражіна», що поклала почало жанру т.з. польській «поетичній повісті»; написана на сюжет з історії Литви, вона затверджувала подвиг і самопожертвування героїчної особи. У цей том включена також драматична поема «Дзяди» (ч. 2 4), де пошуки нового вмісту і форми на основі народності, понятий у дусі романтизму (зображення простонародного обряду поминання померлих), з'єднувалися з художнім трактуванням особистої теми: герой, страждаючий від мук нещасливої любові і викриваючий суспільство, що зневажило «права серця».

загрузка...

  Заарештований (1823) у справі філоматсько-філаретських організацій, М. був в 1824 висланий з Литви і до 1829 пробув в Росії (Петербург, Одеса, Москва знову Петербург), де зближувався з учасниками декабристського руху (До. Ф. Рилєєв, А. А. Бестужев) і видними письменниками (А. С. Пушкин і ін.), що високо оцінили його талант. Ці дружні зв'язки сприяли дозріванню у М. ідеї революційного союзу народів Росії і Польщі. У Росії вийшла книга М. «Сонети» (1826) — з циклом «Кримські сонети», що уразив читача пишністю пейзажних картин, проникливим ліризмом, образом героя-«пілігріма», що сумує про покинуту батьківщині, і новими для польської поезії східними мотивами. У 1828 була опублікована поема «Конрад Валленрод» (про боротьбу литовців з тевтонською агресією), що змальовувала трагічного героя — самотнього борця, який жертвує особистим щастям ради порятунку народу; поема надала дію, що революціонізувала, на сучасників. У книзі «Поезія» (т. 1—2, 1829) М. включив нові інтимно-ліричні вірші, поему «Фаріс», балади.

  В 1829 М. виїхав з Росії, відвідав Німеччину, Швейцарію, Італію. Після невдалої спроби приєднатися до Польського повстання 1830 поет назавжди залишився в еміграції (жив переважно в Парижі), продовжуючи літературну і революційну діяльність. У 3-ій частині «Дзядов» (1832) М. призвав співвітчизників продовжувати боротьбу. Егоїзму і погоджується «верхів» суспільства він протиставив героїзм і стійкість патріотичної молоді (епізоди слідства у справі «філаретов»), надію на внутрішніх сили нації, створив титанічний образ поета Конрада; співчуваючи стражданням народу, герой викликає на поєдинок бога, як винуватця зла, що панує в світі. Драма мала вільну, фрагментарну побудову, два плани дії: фантастичний і реальний. До неї примикав епічний «Уривок» — картини самодержавної Росії, гнівний памфлет на царизм. Тут же поет виразив солідарність з передовими людьми Росії (вірші «Пам'ятник Петру Великому», «Російським друзям»). В той же час у 3-ій частині «Дзядов» (як і в художньо-публіцистичному соч.(вигадування) «Книги польського народу і польської пілігримки», 1832) М. викладає доктрину т.з. «польського месіанізму», згідно якої страждання Польщі пов'язані з особливим історичним покликанням народу-мученика — «Христа народів». Поет закликає польську еміграцію до участі в «загальній війні за вільність народів», в європейській революції (ці ж думки містяться в статтях М. в газеті «Пельгжім польськи» — «Pielgrzym Polski», 1832—33).

  В 1834 опублікував останній крупний твір М. — поема «Пан Тадеуш». Ета польська національна епопея, в якій виразно виявилися реалістичні тенденції, стала енциклопедією старопольського побуту, шедевром словесного живопису, типізації і індивідуалізації персонажів; з гумором і смутком малює М. світ шляхетськой старизни, не затушовувавши його пороків, розуміючи його історичну приреченість і в той же час милуючись його барвистістю. У подальші роки М. майже не писав (останній зліт його натхнення — декілька ліричних віршів, 1838—39). Він вів активну суспільну і культурну діяльність: у 1839—40 читав курс римської літератури в Лозанні, потім (до 1844) займав кафедру слов'янських літератур в паризькому Коллеж де Франс. У 1841 позначилася криза в світогляді поета: він вступив в секту містика А. Товяньського. У 1848 М. відновив революційну діяльність: створив польський легіон, що бився за свободу Італії, в Парижі співробітничав в газеті «Трібюн де пепль» («La Tribune des peuples», 1849), виступав із статтями революційно-демократичного характеру, виявляючи цікавість до утопічного соціалізму, закликаючи до революційного союзу народів. Під час Кримської війни 1853—56 М. відправився з політичною місією до Константинополя, де помер від холери (його прах похований в Парижі, був перенесений до Кракова в 1890).

  Поезія М. мала величезне значення для польського національно-визвольного руху, для розвитку демократичної думки, оновлення польської літератури; вона збагатила літературну мову, віршування, поетичні жанри. Істотна роль М. в розвитку польського театру (постановки його «Дзядов», багаточисельні вислови по питаннях драматургії). У Росії М. придбав популярність ще за життя. Його вірші переводили А. С. Пушкін, М. Ю. Лермонтов, До. Ф. Рилєєв, І. І. Козлів, Н. П. Огарев, А. Н. Майков, М. Л. Міхайлов, А. А. Фет, Ст Я. Брюсов, І. А. Бунін і ін.

 

  Соч.: Dzieła. Wydanie narodowe, t. 1—16, Warsz., 1949—55; Dzieła. Avydanie jubileuszowe, t. 1—16; Warsz., 1955; Dzieła wszystkie, t. 1, 4, Warsz., 1969—72; у русявий.(російський) пер.(переведення) — Собр. соч.(вигадування), т. 1—5, М., 1948—54; Ізбр. проїзв.(твір) [Із ст. А. В. Луначарського «Міцкевич і Росія»], М. — Л., 1929; Вірші. Поеми, М., 1968.

 

  Літ.: Гористий І. До., А. Міцкевич, М., 1955; Жівов М. С., А. Міцкевич, М., 1956; Рильський М. Ф., Поезія А. Міцкевича, М., 1956; А. Міцкевіч в російському друці. 1825—1955, М. — Л., 1957; Яструн М., Міцкевич [пер. з польськ.(польський)], М., 1963; Kleiner J., Mickiewicz, t. 1—2, Lublin. 1948; Adam Mickiewicz, Zarys bibliograficzny, Warsz., 1957; Kronika zycia i twórczości Mickiewicza, Warsz., 1966; Słownik języka Adama Mickiewicza, t. 1—7, Wr. — Warsz. — Kr., 1962—71.

  Би. Ф. Стахєєв.

А. Міцкевіч і А. С. Пушкін, Горельєф М. Мільбергера. Установлений на будинку, в якому зустрічалися А. С. Пушкин і А. Міцкевіч (нині по вул. Неміровіча-Данченко в Москві).

А. Міцкевич.

А. Міцкевич. «Пан Тадеуш». Ілл. М. Е. Андріоллі. 1880-і рр.