Монастирські школи, виникли в середині 1-го тис. в Індії в буддійських монастирях; з появою християнства в 6—8 вв.(століття) набули поширення у Візантії і країнах Західної Європи при чоловічих монастирях. Існували три основні типи М. ш.: пастирсько-чернечі (готували духівництво для церковно-приходського служіння), школи-гуртожитки при монастирях (готували хлопчиків до чернечого служіння), школи вчення грамоті і церковному писанню для хлопчиків, що не призначалися для служіння в церкві і монастирях. Вчення в М. ш. носило богословський характер з деякими елементами світської освіти. В період панування на Балканах імперії (15—16 вв.(століття)) Османа М. ш. грали важливу роль в збереженні культури південнослов'янських народів і греків.
В Древній Русі М. ш. в основному готували кліриків для служби в церквах і монастирях; при жіночих монастирях в 12 ст виникли школи для дівчаток, проте поширення вони не набули. З 17 ст в М. ш. поряд з богослів'ям вивчалися слов'янська граматика, грецька і латинська мови, риторика і піїтіка. У 18 ст на основі М. ш. стали створюватися духовні семінарії, чоловічі і жіночі духовні училища, церковно-приходські школи.
М. ш. функціонують при деякій частині сучасних буддійських і католицьких монастирів. Див. також Духовні учбові заклади .
