Мефістофель (Mephistopheles, Mephostophilis, Mephistophilus, можливо, грецького походження — «ненавидяче світло», від me — не, phos — світло і phílos — що любить; по ін. версії, древнєєвр. походження — від мефіц — руйнівник і тофель — брехун), найменування одне з духів зла, демона, біса, біса, диявола, найчастіше, за переказами, занепалого ангела, сатани. Фольклор і художня література різних країн і народів незрідка використовували мотив укладення союзу між демоном — духом зла і людиною. Інколи поетів залучала історія «падіння», «вигнання з раю» біблейського сатани, інколи — його бунт проти бога (Дж. Мільтон, Дж. Р. Байрон, М. Ю. Лермонтов). Існували і фарси, близькі фольклорним джерелам, дияволові в них відводилося місце пустуна, веселого обманщика, що часто сплохував. У філософській трагедії І. Ст Гете, що переосмислив мотиви німецької народної легенди, М. — спокусник і антагоніст Фауста . До образу М. звертався А. С. Пушкін. М. — біс у Ф. М. Достоєвського («Брати Карамазови») і Т. Манна («Доктор Фаустус») — втілення морального нігілізму. М. — Воланд і його свита М. Булгакова («Майстер і Маргарита») — гротескові духи зла, викривачі, що карають пороки. Образ М. надихав художників (Е. Делакруа, М. Врубель), композиторів (Ш. Гуно, Р. Берліоз, Ф. Аркуш, А. Р. Рубінштейн).
Літ.: Легенда про доктора Фаусте. Видавництво підготувало Ст М. Жірмунський, М-код.—Л., 1958; Лакшин Ст, Роман М. Булгакова «Майстер і Маргарита», «Новий світ», 1968 № 6; Milner М., Le diable dans la littérature française, t. 1—2, P., 1960; Kretzenbacher L., Teufelsbündner und Faustgestalten im Abendlande, Klagenfurt, 1968.
