Меньера хвороба, захворювання, що виявляється нападами запаморочення у поєднанні з шумом в одному вусі, зниженням слуху, нудотою, блювотою, порушенням рівноваги. Названо по імені французької лікарки П. Меньера (P. Ménière; 1799—1862), що описала його в 1861. Починається М. би. частіше всього у віці 25—40 років. Напади можуть продовжуватися декілька годин, днів; вони пов'язані з порушенням тонусу судин, що забезпечують кров'ю периферичні відділи нерва преддверно-равліка, що здійснює слухову і вестибулярну функції. По ін. даним, безпосередня причина захворювання — підвищення тиску рідини (ендолімфи) у внутрішньому вусі. Запаморочення зазвичай має т.з. системний характер, тобто відчуття обертання навколишніх предметів або самого хворого відбувається в певному напрямі. Після того, як напад проходіт, часто виявляється однобічне зниження слуху; у міру повторення нападів зниження слуху прогресує і може настати глухота . Схожі с М. би. т.з. меньероподобниє стани можуть спостерігатися і при деяких органічних захворюваннях мозку (арахноїдит, пухлина кута мосто-мозочка і т.п.).
Лікування: курси ін'єкцій стрихніну, прозеріна, фізіотерапія (УВЧ, гальванічний комір), лікувальна гімнастика; для усунення і запобігання нападам застосовують препарати, що викликають розширення судин внутрішнього вуха (пілокарпін) і мозку (нікотинова кислота, папаверин і ін.), а також засоби, що знижують збудливість стволових відділів мозку (сірчанокислий атропін, аміназін, галоперидол і ін.); інколи — хірургічні методи лікування.
Літ.: Беліков До. А., Синдром і хвороба Меньера, М., 1967; Патякин а О. До., Задорова Т. Д., Симпозіум про хворобу Меньера. [Нью-Йорк, червень 1965], «Вісник оториноларингології», 1966 № 5; Bystrzanowska Teofila. Choroba Meniére''a, Warsz., 1970.
