Мальро (Malraux) Андре (народився 3.11.1901, Париж), французький письменник і політичний діяч. Син директора паризького агентства американського банку. Вчився в Національному училищі живих східних мов в Парижі. Перші проби пера («Паперові місяці», 1921, та інші) принесли М. успіх в авангардистських кухлях (див. Авангардизм ). Поїздки в 1923—27 до Південно-східної Азії, де він зближувався з китайськими революціонерами, дали М. пищу для роздумів про крізісності західної цивілізації в 20 столітті (есе «Спокуса Заходу», 1926; «До європейської молоді», 1927) і матеріал для перших романів («Завойовники», 1928; «Королівська дорога», 1930; «Умови людського існування», 1933). Діяльний учасник міжнародного руху 30-х років в захист культури проти фашизму, М., проте, не розділяв ні філософії марксизму, ні ідеології комуністів, з якими співробітничав; у 1935 він присвятив повість «Годи презирства» (російське переведення 1935) мужності в'язнів гітлерівських в'язниць. Під час національно-революційної війни (1936—39) в Іспанії (перший її рік збережений в ліричному репортажі М. «Надія», 1937, російське переведення 1939) командував ескадрильєю іноземних льотчиків-добровольців, що билися на стороні республіки. Після поразки Франції в 2-ій світовій війні в 1940 попав в полон, біг, в 1943 включився в Рух Опору очолював партизанське з'єднання, незабаром перетворене в армійську бригаду.
що Намітився до кінця 30-х років і обхідно позначився вже в романі-есе «Орешникі Альтенбурга» (1943) відхід М. від революційного гуманізму завершився в 1948 мовою «Заклик до інтелігентів» — одним з маніфестів «холодної війни» в культурі. М., що входив вже в перший уряд Ш. де Голля (1944—46), керував пропагандистськими службами голлістськой партії, а у 1959—69 займав пост міністра культури Франції; як письменник він більше не виступає, але друкує багаточисельні праці по філософії мистецтва («Голоси мовчання», 1953, та інші), а також спогади («Антимемуари», 1967; «Дуби з тих, що зрубають...», 1971).
Багато в чому вирушаючи від Би. Паськаля, Ф. Ніцше, О. Шпенглера, М. у свою чергу багато що передбачив у пошуках французьких екзистенціалістів — Же. П. Сартра, А. Камю. Герої М. пробують знайти сенс життя спочатку в самотньому авантюристському випробуванні себе, потім — в революційному братерстві з пригноблюваними і такими, що повстають проти своєї долі, але врешті-решт відрікаються від спроб переробити суспільство і сподіваються на мистецтво, що тлумачить пізнім М. як відшкодування втраченої віри в божественне. Не дивлячись на зриви ідейного становлення і друк трагічної метафізики, лежачий на всіх його книгах, такі досягнення М., як «Умови людського існування» і «Надія», зробили його одним з визнаних майстрів французької літератури 20 століть.
Літ.: Шкунаєва І. Д., Сучасна французька література, М., 1961; Андрєєв Л., Знову «чисте мистецтво», в збірці: Про сучасну буржуазну естетику, М., 1963; Бломквіст Е. Б., Теорія стилю А. Мальро, «Вісник МГУ(Московський державний університет імені М. Ст Ломоносова). Серія філософії», 1971 № 1; Вeліковський С., На перехрестях історії..., «Питання літератури», 1973 № 3; Mounier E., L’espoir des désespérés, [P.], 1953; Picon G., Malraux par lui-meme [P., 1959]; Hoffmann J., L’humanisme de Malraux, P., 1963; Goidmann L., Pour line sociologie du roman, P., 1964; Carduner J., La création romanesque chez Malraux, P., 1968; Les critiques de notre temps et Malraux, P., 1970.
