країни, що Розвиваються, країни Азії, Африки, Латинської Америки і Океанії, у минулому в більшості своїй колонії і напівколонії імперіалістичних держав або залежні від них країни, які користуються політичним суверенітетом, але, входивши в орбіту світового капіталістичного господарства, залишаються в тій або іншій мірі нерівноправними «партнерами» високорозвинених капіталістичних держав. До Р. с. відносяться всі країни вказаних регіонів, за виключенням країн соціалістичної системи і країн, що ще не позбавилися від політичного панування імперіалізму, а також африканських країн з расистськими режимами (ЮАР, Південна Родезія), Японії, Нової Зеландії і Ізраїлю. Термін «Р. с.» прийшов на зміну раніше поширеному терміну «слаборозвинені країни», який мав, проте, ширше значення, т.к. охвативал і колонії; зазвичай в тому ж значенні, що і «Р. с.», вживають і термін «третій світ».
В число Р. с. входять як країни, що вже більше 150 років володіють суверенітетом (Латинська Америка), так і що завоювали політичну незалежність після 2-ої світової війни 1939—45 в результаті розпаду колоніальної системи імперіалізму. Строкатість і різнорідність соціально-економічних стосунків в країнах «третього світу», так само як і відмінності у напрямі їх історичного розвитку і специфіка виробничих стосунків, що складаються в цих країнах, не дозволяють об'єднати їх на основі тих соціально-економічних критеріїв (формаційного характеру), які об'єктивно об'єднують кожну з двох інших груп країн: країни соціалістичні і капіталістичні. З цього очевидні умовність і обмеженість терміну «Р. с.», що дає можливість об'єднати безліч країн в основному за «негативною ознакою», — по критеріях відсталості і залежності. По рівню соціально-економічного розвитку серед Р. с. можна виділити 4 основних групи: 1-я — найбільш відсталі країни тропічної Африки, для яких характерні переважно традиційна структура економіки, що будується в основному на докапіталістичних виробничих стосунках, украй низький рівень среднедушевого доходу; 2-я — розвиненіші країни тропічної Африки і низка країн Південно-східної Азії, відмінною рисою яких є процес трансформації традиційних методів господарювання, що вже почався, і поступове розмивання відсталих соціальних структур; 3-я — низка країн Близького Сходу і Північної Африки, а також Малайзія і Шрі-Ланка, в яких зберігається спеціалізація народного господарства на виробництві сировини на експорт при тенденції, що виразно просліджується, до створення оброблювальної промисловості; 4-я — країни Латинської Америки і Філіппіни, що є найбільш розвиненим типом економіки; деякі з країн цієї групи (Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі, Венесуела) можуть бути названі країнами среднеразвітого капіталізму. Осібно коштує Індія, що володіє рядом меж 2-ої, 3-ої і 4-ої груп.
З досягненням політичної незалежності боротьба народів проти імперіалізму не кінчається, але переноситься головним чином в сферу соціально-економічних стосунків, залишаючись при цьому боротьбою політичною, направленою на повне звільнення від гніту імперіалістичних монополій; соціально-економічне звільнення стає головним завданням в Р, що продовжується. с. антиімперіалістичного національно-визвольного руху. Боротьба Р. с. за економічну незалежність вимагає подолання серйозних труднощів і перешкод. Хоча темпи зростання промислового виробництва в Р. с. помітно зросли після завоювання незалежності, відстань, що відокремлює їх по рівню економічного розвитку від імперіалістичних держав, не зменшується, а розривши у виробництві на душу населення безперервно зростає. Валовий внутрішній продукт на душу населення в країнах розвиненого капіталізму в 1950 складав (за даними журналу «Світова економіка і міжнародні відносини», 1972 № 3, с. 150) 1570 дол.(долар), а в 1970—2970 дол.(долар); у Р. с. Африки відповідно 110 і 170 дол.(долар), Азії — 105 і 175 дол.(долар)(особливе положення займають деякі нафтовидобувні країни, величина валового продукту яких на початку 70-х рр. у зв'язку з багатократним підвищенням цін на нафту в умовах так званої енергетичної кризи різко зросла). Економічний і соціальний розвиток багато Р. с. гальмується відсталою економікою і відсталою соціальною структурою, яка характеризується переважанням селянства, проміжних міських шарів. Майже все Р. с. страждають від величезного прихованого і часткового безробіття, що посилюється так званим демографічним вибухом, тобто різким зростанням народонаселення в результаті зниження дитячої смертності при збереженні високого рівня народжуваності. Украй гостро коштує продовольча проблема. Здійснювані в Р. с. аграрні реформи, хоча і прискорили в деяких з них капіталістичну трансформацію сільського господарства і класову диференціацію села, але привели в той же час до широкого поширення напівкабальної оренди, до активізації торгівельного і лихварського капіталу. Продуктивні вкладення капіталу в землеробство в Р. с. все ще обмежені. Поява крупного капіталістичного сільського господарства не змінила корінним чином його виробничої бази, яка в основному залишається дрібноселянською. В цілому процес становлення капіталістичних стосунків на основі розкладання стосунків традиційних йде порівняно повільно. Капіталізм в Р. с. розвивається як залежний і підлеглий компонент світового капіталістичного господарства. Розвинені капіталістичні країни, спираючись на своє економічна перевага, на в Р, що діють. с. монополістичні об'єднання і використовуючи зростаючу заборгованість Р. с. і посилення їх науково-технічної залежності в умовах науково-технічної революції, прагнуть шляхом зміцнення системи неоколоніалізму зберегти нерівноправне положення Р. с.
Слабкість місцевого капіталізму, його нездатність повністю вирішити завдання національного відродження приводять до того, що в Р. с. все велику роль грає держава як керівник економічного розвитку, зростає державний сектор, здатний за певних політичних умов перетворитися на зародок майбутніх соціалістичних стосунків. Усе більш широкі круги населення Р. с. приходять до розуміння того, що капіталізм не забезпечить ним в близькі терміни ліквідацію відсталості і залежності. Усе більш виразно виявляється тяга до некапіталістичним методам перетворення відсталої економічної і соціальної структури. Пролетаріат, частина селянства і напівпролетарських шарів (міські низи) все активніше виступають за прогресивний розвиток, що не укладається в капіталістичні рамки. Боротьбу за некапіталістичну дорогу розвитку ведуть комуністичні партії Р. с.; у ряді Р. с. її очолюють ті, що склалися там революційно-демократичні партії, багато хто з яких проголосив соціалізм своєю програмною метою. У країнах, розвиток яких прямує по некапіталістичній дорозі, проводяться соціально-економічні перетворення, що створюють необхідні матеріальні передумови для переходу в майбутньому до будівництва соціалізму. Сили, промовці, за некапіталістичну дорогу розвитку зустрічають протидію з боку ворожих соціалізму класів і груп. У збереженні старих соціальних стосунків зацікавлені крупні землевласники, але їх питома вага і значення скорочуються, і вони в основному прагнуть пристосуватися до капіталістичної трансформації господарства. Міська і сільська буржуазія прагне закріпити капіталістичні стосунки, причому крупна буржуазія у ряді країн йде на угоду з неоколоніалізмом. У обстановці класової диференціації, що посилюється, частина дрібної буржуазії намагається знайти собі місце в тій, що формується капіталістичні структурі, інша частина включається в пошуки нових доріг розвитку.
Утворення світової соціалістичної системи господарства привело до істотної зміни положення Р. с. в системі мірохозяйственних зв'язків. Міра і масштаби дії імперіалізму на господарські процеси в Р. с. перестали бути всеосяжними. У цій обстановці складаються умови для успішної боротьби Р. с. за радикальну зміну їх положення в системі світового господарства .
Зовнішньополітичний курс Р. с. заснований, як правило, на принципах неприєднання і позитивного нейтралітету; багато хто з них вносить активний вклад до боротьби за мир.
Літ.: Ленін Ст І., Доповідь на II Всеросійському з'їзді комуністичних організацій народів Сходу, Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 39; його же, Доповідь комісії з національного і колоніального питань. [II Конгрес Комуністичного Інтернаціоналу], там же, т. 41; його ж, Підсумки дискусії про самовизначення, там же, т. 30; Програмні документи боротьби за мир, демократію і соціалізм, М., 1961; Міжнародна нарада комуністичних і робочих партій. Документи і матеріали, М., 1969; Зарубіжний Схід і сучасність, т. 1—2, М., 1974; Класи і класова боротьба в країнах, що розвиваються, М., 1967; Національно-визвольний рух. Книга для читання, М., 1967; Країни, що розвиваються: закономірності, тенденції, перспективи, М., 1974; Брутенц До., Сучасні національно-визвольні революції, М., 1974; Зотов Ст, Соціалістичні концепції країн, що розвиваються, і ідеологічна боротьба, Аш., 1971; Іськандеров А. А., Національно-визвольний рух. Проблеми, закономірності, перспективи, М., 1970; КОДАЧЕНКОА., Економічне співробітництво країн, що розвиваються, М. 1968; Льовковський А., Третій світ на сучасному світі, М., 1970; Солодовников Ст, Африка вибирає дорогу. Соціально-економічні проблеми і перспективи, М., 1970; Степанов Л., Проблема економічної незалежності, М., 1965; Тюльпанів С., Нариси політичної економіки. (Країни, що розвиваються), М., 1969; Тягуненко Ст, Проблеми сучасних національно-визвольних революцій, 2 видавництва, М., 1969; Ульяновський Р., Соціалізм і країни, що звільнилися, М., 1972; Шмельов Н., Проблеми економічного зростання країн, що розвиваються, М., 1970; Ельянов А., На дорозі в XX століття, М., 1969.
