Костомаров Микола Іванович [4(16) .5.1817, сіло Юрасовка, нині Ольховатського району Воронежської області, — 7(19) .4.1885, Петербург], український і російський історик, етнограф, письменник, критик. Народився в сім'ї російського поміщика, мати — кріпосна українська селянка. Закінчив Харківський університет (1837). Суспільно-політичні і історичні погляди До. формувалися під впливом І. І. Срезневського, Д. Н. Бантиш-Каменського, Н. А. Марковіча і ін. У 1841 підготував магістерську дисертацію «Про причини і характер унії в Західній Росії», яка була заборонена і знищена за відхід від офіційного трактування проблеми. У 1844 захистив дисертацію «О історичному значенні російської народної поезії». З 1846 професор Київського університету по кафедрі історії. Один з організаторів (разом з Т. Г. Шевченко і ін.) таємного Кирілло-Мефодієвського суспільства і авторів його статуту і програми. У суспільстві До. займав праві позиції. У 1847 суспільство було розгромлено; До. арештований і після річного висновку засланий до Саратова. До 1857 служив в Саратовському статистичному комітеті. У Саратові До. познайомився з Н. Р. Чернишевським.
У 1859—62 професор російської історії Петербурзького університету. Арешт, заслання, роботи по історії народних рухів («Богдан Хмельницький і повернення Південній Русі до Росії», 1857; «Бунт Стеньки Разіна», 1858) створили До. широку популярність. До. був одним з організаторів і співробітників українського журналу «Основа» (1861—62), що виходив на російській і українській мовах. А. І. Герцен, Н. Р. Чернишевський, Н. А. Добролюбов підтримували До. по питаннях, що стосуються прав українського народу на розвиток своєї культури, його боротьби з польськими дворянсько-буржуазними шовіністами і т. д.; в той же час критикували До. за ліберальну обмеженість і його релігійний містицизм.
В 1862 До. відмовився підтримати протест проти заслання проф. П. Ст Павлова, що обурило передових студентів, і він вимушений був піти з університету. Стався розрив і з Н. Р. Чернишевським і тісніше зближення До. з ліберальними націоналістичними кругами. Найважливіші питання російської і української історії До. тлумачив з позицій буржуазної історіографії. Його теорія «два почав» — вічового і єдинодержавного — ідеалізувала минуле українського народу. Ідея про виняткові особливості України, про її «безкласовість» і «безбуржуазності» зумовила звернення До. до етнографічного матеріалу як основному, на його думку, для розкриття історії народу. Проте розуміння До. історії народу було ненауковим: він не стосувався її економічних сторін.
Виступав як поет-романтик (збірки «Українські балади», 1839, «Вітка», 1840). У драмах «Савва Чалий» (1838), «Переяславська ніч» (1841) в націоналістичному дусі змальована національно-визвольна боротьба українського народу. Повести До. «Сорок років» (1840), «Сина» (1865), «Холопа» (1878), «Черніговка» (1881) і ін. написані російською мовою. До. — один з перших українських літературних критиків.
Соч.: Собр. соч.(вигадування), т. 1—21, СП(Збори постанов) Би, 1903—06; Російська історія в життєписах її найголовніших діячів, 7 видавництво, т. 1—3, П., 1915; Автобіографія, М., 1922; Твори, т. 1—2, Киiв, 1967; Науково-публiцистічнi і полемiчнi писання, Хар., 1928.
Літ.: Нариси історії історичної науки в СРСР, т. 2, М., 1960, с. 128—46, 567—78; Полухiн Л. До., Формування icторічніх подглядiв Н. I. Костомарова, До., 1959; Icторiя yкpaiнськоi лiтературі в 8 тт., т. 2-3, До., 1967—68.
