Колективний договір, 1) у СРСР угода між підприємством в особі його адміністрації і колективом працівників в особі фабзавместкома, що містить зобов'язання сторін по виконанню виробничого плану, вдосконаленню організації виробництва і праці, впровадженню нової техніки і підвищенню продуктивності праці, розвитку соціалістичного змагання, поліпшенню житлових умов і культурно-побутового обслуговування робітників і службовців і ін. До. д. містить основні положення по питаннях праці і заробітної плати, встановлені чинним законодавством, а також положення про робочий час, час відпочинку, про оплату праці і т.п., розроблені адміністрацією і фабзавместкомом. До. д. полягає щорік не пізніше за лютий на підприємствах промисловості, будівництва, сільського і лісового господарства, транспорту і зв'язку, в геологорозвідувальних і топографо-геодезічніх організаціях, на підприємствах торгівлі громадського харчування і побутового обслуговування населення. У ДО. д. містяться нормативні положення, що встановлюють норми, що розвивають чинне законодавство про працю стосовно даного підприємства. У ДО. д. встановлюються, наприклад, показники і умови преміювання, порядок сплат міжрозрядної різниці при виконанні робіт різної кваліфікації, додаткові заходи заохочення за успіхи в роботі. Основи законодавства про працю 1970 надають широку можливість для дозволу в До. д. правових питань, що виникають на практиці, але в тій чи іншій мірі не врегульованих в законодавстві, зокрема питань робочого часу і часу відпочинку, оплати праці і матеріального стимулювання, охорони праці. Перевірка виконання До. д. проводиться щорік, і підсумки її обговорюються на змінних і цехових зборах, а потім на загальнозаводських зборах (конференціях) робітників і службовців даного підприємства.
Р. До. Моськаленко.
2) У капіталістичних країнах До. д. — угода між представниками підприємців і трудящих про умови праці, заробітної плати і правах робочих організацій на підприємствах. Перші До. д. з'явилися у Великобританії в середині 19 ст В кінці 19—начале 20 вв.(століття) практика висновку До. д. набула поширення і в ін. країнах Європи, а потім і в Північній Америці. Довгий час буржуазне законодавство не визнавало юридичну силу за положеннями До. д. і не забезпечувала судовий захист прав трудящих, закріплених в цих актах. В основному закони про визнання правової сили за До. д. були видані після 1-ої світової війни 1914—18.
Висновок До. д. у ряді питань обмежує одноосібну господарську владу підприємців і свавілля капіталістів по відношенню до окремих робітників і службовців. Закони більшості країн визнають положення До. д. про умови праці і заробітної плати як обов'язкові мінімальні норми, які можуть змінюватися по індивідуальних трудових угодах лише на користь тих, що наймаються. Виконання умов До. д. можна добиватися через суд.(судовий) У США, Франції, Великобританії, Австрії, Швеції що діє на підприємстві До. д. поширюється на тих, що всіх працюють (у тому числі і на не членів профспілки). У ФРН(Федеральна Республіка Німеччини), Італії, Норвегії, Данія норми До. д. у обов'язковому порядку застосовуються лише до членів профспілки, що підписала договір (для не членів профспілки можуть встановлюватися погіршені умови праці і заробітної плати). До. д. полягають для всієї галузі промисловості, для даної місцевості і т.д.
У всіх капіталістичних державах підприємці ведуть боротьбу проти висновку До. д.; на багатьох підприємствах США, Японії, країн Західної Європи унаслідок опору капіталістів До. д. не полягають. Хоча буржуазні і реформісти ідеологи змальовують До. д. як інструмент класового світу і співпраці, насправді До. д. є знаряддям і засобом класової боротьби; їх висновок зазвичай супроводиться гострими зіткненнями, масовими страйками і локаутами. Буржуазія прагне використовувати До. д. для придушення страйкового руху, добиваючись включення в багато договорів положень про заборону страйків. Але навіть за відсутності таких положень буржуазні суди зазвичай виносять ухвали, згідно з якими сам факт висновку До. д. позбавляє трудящих права прибігати в період дії До. д. до страйків.
В 60-і рр. 20 ст прогресивні профспілки буржуазних країн підсилили боротьбу за розширення круга питань, регульованих До. д., і добилися деяких успіхів. Окрім традиційних положень про ставки заробітної плати, тривалість і розподіл робочого часу, багато До. д. стали регулювати порядок найму, переведень і звільнень, тривалість відпусток, умови виплат пенсій і посібників підприємствами, права органів робочого представництва, порядок розгляду трудових конфліктів. Включення цих умов в До. д. тим більше поважно, що в деяких країнах закони взагалі не регулюють багато аспектів трудових стосунків (наприклад, в США закони не передбачають права на відпустку, на посібник з хвороби, по вагітності і пологам; у Великобританії — права на відпустку обмеження робочого часу дорослих чоловіків). Існуючі ж законодавчі норми встановлюють надзвичайно низький рівень гарантій, підвищення якого трудящі добиваються з допомогою До. д.
Особливе значення До. д. придбали в умовах науково-технічної революції. З їх допомогою профспілки прагнуть захистити від ряду негативних наслідків трудящих капіталістичної раціоналізації виробництва. Прогресивні профспілки борються за право участі трудящих у вирішенні важливих виробничих і соціальних питань. В ході переговорів висуваються вимоги про обмеження звільнень, про виплату що звільняється додаткових посібників, про гарантії збереження заробітної плати, про перекваліфікацію робітників коштом підприємства. Підприємці, зі свого боку, добиваються використання До. д. для підвищення інтенсифікації праці (наприклад, так звані договори про продуктивність), для впровадження новітніх потогінних систем, для припинення класової боротьби за допомогою так званої «участі в прибутках і капіталі», для закріплення підприємницьких прерогатив. Укладення договорів такого роду всемірно стимулюється буржуазною державою. Характерне прагнення впливових кругів буржуазії багатьох країн обмежити само право трудящих укладати До. д. під приводом того, що це право, пов'язане з правом на страйк, гальмує науково-технічний прогрес і тому повинно замінюватися примусовим державним регулюванням. Робочі організації всіх країн відстоюють право на До. д., вважаючи його своїм невід'ємним завоюванням і ефективним засобом боротьби за інтереси робочого класу.
Літ.: Господарська реформа і трудове право, М., 1970, с. 142—57; Кисельов І. Я., Сучасний капіталізм і трудове законодавство, М., 1971; Усенін Ст І., Соціальне партнерство або класова боротьба, М., 1968.
