Камю (Camus) Альбер (7.11.1913, Мондові, Алжір, — 4.1.1960, Вільбльовен, Франція), французький письменник, публіцист і філософ. Народився в сім'ї робітника. Вчився на філософському факультеті Алжірського університету; займався театральною і суспільною діяльністю, співробітничав в лівому друці, випустив збірку ліричних есе «Виворіт і особа» (1937) і «Одруження» (1939). У 1934—37 полягав в компартії. У 1938 переїхав до Франції; співробітничав в підпільній газеті «Комба» («Combat»), яку очолив після звільнення від йому.(німецький) окупації. Повість «Сторонній» (1942) і філософське соч.(вигадування) «Міф про Сізіфа» (1942), а потім постановки його п'єс «Непорозуміння» (1944) і «Калігула» (1944) принесли До. популярність. Належачи до круга Ж. П. Сартра (до їх розриву в 1951), До. завдяки своїй публіцистиці (зібрана в 3 книгах «Злободенних заміток», 1950—58), філософсько-ідеологічному есе «Бунтуюча людина» (1951), роману-притчі «Чуму» (1947), навіяному Рухом Опору, містерії «Облогове положення» (1948), п'єсі про русявий.(російський) есерах-терористах «Праведні» (1950) став одним з «володарів дум» дрібнобуржуазної інтелігенції Заходу, що подумувала про проміжну «третю дорогу» в період «холодної війни». Болісні спроби До. залишатися «вольним стрільцем», знаходячись в гущавині суспільно-ідеологічної сутички, але не примикаючи ні до одного з таборів, що борються, позначилися в повести «Падіння» (1956), в книзі розповідей «Вигнання і царство» (1957), в «Шведських мовах» (1958; виголошені з нагоди присудження йому Нобелівською премія за 1957).
Філософські погляди До. не відрізняються строгою систематичністю і багато в чому перекликаються з умонастроями екзистенціалістів, не дивлячись на що відкрито виражалося До. незгода з провідними мислителями цієї течії. До. виходить з думки про крах в 20 ст минулих домагань розуму — будь то життєва розсудливість, раціоналістична теологія божественного «промислу» або наука — осягнути порядок і кінцевий метафізичний сенс буття. Досвід людського існування, що неминуче завершується смертю, приводить мислячу особу, згідно До., до відкриття «абсурду» як своєї «вічної долі» на землі. Проте ця істина повинна не обеззброювати, а, навпроти, будити вищу мужність — продовжувати жити всупереч «хаосу», обходячись без всяких аргументів на користь такого рішення. Спочатку єдиною цінністю До. проголошував повноту тілесного залучення до природи, а цивільні, духовні, етичні цінності викривав як несправжні. Але, беручи участь в Опорі, До. переглянув своє колишнє гасло «Ніщо не заборонене» в світлі ідеї боргу кожного перед «іншими» («Листи до німецького друга», 1943—44). Надалі він прийшов до моралістичного гуманізму, що спирається на заповідь християнського милосердя і що протиставив моральності, витікаючій з соціально-історичних установок. Тим самим До. уникнув ніцшеанця, але відкрито розмежувався і з революційною мораллю, вважає за краще їй праведнічество тих, хто «історії не робить, а зазнає» її напасти.
В літературній творчості До. бачить завдання письменника в тому, щоб вдягнутися хаотичний світ у впорядковані і завершені форми. У цьому він слідує французьким письменникам-моралістам 17—18 вв.(століття) з їх строгою і вигостреною ясністю. Книги До. тяжіють до притчі, до трагічного «міфу» духовного прозріння, коли людина раптово відкриває свою метафізичну долю смертної піщинки і, керуючи цією істиною, прокладає свою дорогу. Від демонічного заколоту проти долі в «Калігулі» і «язичеського» імморалізму в «Сторонньому», через стоїчне сопротівленчество в «Чумі», світський варіант проповіді «Не убій!» у «Праведних» до гіркого переживанню отлученності від щастя в «Вигнанні і царстві» і «Падінні» — така дорога героїв До., мучених пошуками своєї життєвої правди. Їх метання між свавіллям і боргом, самотою і солідарністю, бунтарством і самоусуненням — одне зі свідоцтв нестійкої духовної атмосфери на Заході середини 20 ст Марксистська думка у Франції і за її межами піддала критиці погляди До. як вираження ідеологічній двозначності розірваної дрібнобуржуазної свідомості.
Соч.: Théâtre, récits, nouvelles, P., 1962; Essais, P., 1965; у русявий.(російський) пер.(переведення) — Вибране, [вступ. ст. С. Веліковського], М., 1969.
Літ.: Шкунаєва І. Д., Сучасна французька література, М., 1961; Евніна Е. М., Сучасний французький роман, 1940—1960, М., 1962; Міхайлова Л., Деякі аспекти гуманізму у філософії А. Камю, «Тр. Московського інституту народного господарства» 1967 № 47; Карпушин Ст А., Концепція особи у А. Камю, «Питання філософії», 1967 № 2; Nicolas A., A. Camus, P., 1966; Quillot R., La mer et les prisons, essai sur A. Camus. P., 1956.
Бібл.: Crepin S., A. Camus. Essai de bibliographic, Brux., 1960.
