Завадський Юрій Олександрович [р. 30.6(12.7) .1894, Москва], радянський режисер і актор, народний артист СРСР (1948). Член КПРС з 1944. Творча дорога З. почався в 1915 в Студії Е. Б. Вахтангова. У Театрі ім. Вахтангова зіграв Антонія («Диво святого Антонія» Метерлінка) і Калафа («Принцеса Турандот» Гоцци). Учень Вахтангова, З. сприйняв від нього витонченість і строгу чіткість зовнішнього малюнка ролі, натхненність і внутрішню наповненість виконань. Режисерським дебютом З. був спектакль «Одруження» Гоголя (1924). У 1924—31 З. — артист МХАТ(Московський Художній академічний театр СРСР імені М. Горького) а; ролі: Чацкий («Лихо з розуму» Грібоєдова), граф Альмавіва («Безумний день, або Одруження Фігаро» Бомарше) і ін. Одночасно до 1936 керував заснованим їм в 1924 театральною студією (з 1927 театр-студія під керівництвом З.), де поставив спектаклі: «Любов'ю не жартують» Мюссе, «Вольпоне» Бен Джонсона «Учень диявола» Шоу, «Школа неплательщиков»- Вернея і ін. У 1932—35 З. очолював Центральний театр Червоної Армії; у спектаклях «Мстислав Молодецький» Лозини (1932), «Загибель ескадри» Корнейчука (1934) режисер передав героїчний пафос Громадянської війни. З., творчо розвиваючи сценічні традиції К. С. Станіславського і Е. Б. Вахтангова, прагне до стилістичної визначеності форми спектаклю, надає велике значення розкриттю авторського задуму силами акторського ансамблю. У 1936—40 З. очолював Театр ним. Горького (Ростов-на-Дону), де поставив спектаклі «Любов Ярова» Тренева, «Приборкання норовистою» Шекспіра і ін. З 1940 З. — головний режисер Московського театру ім. Моссовета. У спектаклі «Машенька» Афіногенова (1941) З. проявив властиві його таланту тонкий психологізм, м'який гумор, мажорне сприйняття дійсності. Особливо яскраве комедійне дарування З. розкрилося в постановках п'єс Гольдоні — «Шинкарка» (1940) і «Забавний випадок» (1943). У роки Великої Вітчизняної війни 1941—1945 в мистецтві З. переважаюче звучання придбали суворі героїчні мотиви, вони особливо виявилися в спектаклях «Навала» Леонова (1943), «Зустріч в темноті» Кнорре (1944) і «Бранденбургськие ворота» Светлова (1946), присвячених героїці військових років. Серед багаточисельних постановок твору радянських драматургів: «Дали неоглядні» Вірти (1957), «Битва в дорозі» Николаєвой і Радзінського (1959), «Совість» Павлової (1963 спільно з А. Л. Шансом), «Шторм» Білоцерківського для Білля (1967). Інтерпретація класичної драматургії («Отелло» Шекспіра, 1944, «Чайка» Чехова, 1945, «Пані міністр» Нушича, 1946, «Віндзорськие насмішниці» Шекспіра, 1957, «Лісовик» Чехова, 1960, і ін.) пройнята прагненням виразити характерні особливості стилю і сценічної форми, властиві драматургії, пов'язати класику з сучасністю. Ці спектаклі відрізняє тонке і живе відчуття сучасності, поєднання ліризму, психологічної достовірності образів з глибоким оптимізмом звучання. Значне місце в творчості З. займають спектаклі «Маськарад» Лермонтова (1-я редакція — 1952, 2-я — 1964) і «Петербурзькі сновидіння» (по роману Достоєвського «Злочин і покарання», 1969), виконані трагедійного звучання і великих філософських узагальнень. За спектакль «Маскарад» З. удостоєний Ленінської премії (1965). З 1940 викладає в ГИТІС(Державний інститут театрального мистецтва імені А. Ст Луначарського)е (з 1947 професор). Державна премія СРСР (1946, 1951). Нагороджений 3 орденами Леніна, 2 ін. орденами, а також медалями.
Соч.: З досвіду режисера, в кн.: Робота режисера над радянською п'єсою, М. — Л., 1950; Про мистецтво театру, М., 1965.
Літ.: Образцова А., Театр ім. Моссовета, [М.], 1959.
