Елегія (греч. elegeia, від elegos — тужлива пісня), літературний і музичний жанр; у поезії — вірш середньої довжини, медитативний або емоційний вміст (зазвичай сумного), найчастіше — від першої особи, без виразної композиції. Е. виникла в Греції в 7 ст до н.е.(наша ера) (Каллін, Мім-нерм, Тіртей, Феогнід), спочатку мала переважно морально-політичний вміст; потім, в поезії еллінізму і римської (Тібулл, Проперций, Овідій), переважаючою стає любовна тематика. Форма античної Е. — елегійний дістіх . В наслідування античним зразкам Е. пишуться в латинській поезії середніх століть і Відродження; у 16—17 вв.(століття) Е. переходить в новоязичную поезію (П. Ронсар у Франції, Е. Спенсер в Англії, М. Опіц в Германії, Я. Кохановський в Польщі), але довго вважається другорядним жанром. Розквіт настає в епоху передромантизму і романтизму («смутні Е.» Т. Гріючи, Е. Юнга, Ш. Мільвуа, А. Шенье, А. Ламартіна, «любовні Е.» Е. Парубки, реставрація античної Е. у «Римських елегіях» Гете); потім Е. поступово втрачає жанрову виразність, і термін виходить з вживання, залишаючись лише як знак традиції («Дуїнськие елегії» Р. М. Рільке, «Буковськие елегії» Б. Брехта). У російській поезії Е. з'являється в 18 ст у В. К. Тредіаковського і А. П. Сумарокова, переживає розквіт в творчості Ст А. Жуковського, До. Н. Батюшкова, А. С. Пушкина («Згасло денне світило...», «Рідшає хмар...», «Безумних років згасла веселість...»), Е. А. Баратинського, Н. М. Язикова; з 2-ої половини 19 ст слово «Е.» уживається лише як заголовок циклів (А. А. Фет) і окремих віршів деяких поетів (А. Ахматова, Д. Самойлов).
Е. у музиці — втілення елегійного вірша (наприклад, романс «Для берегів батьківщини далекої» Бородіна, «Елегія» Массне для голоси з супроводом фортепіано і віолончелі). За зразком таких вигадувань створюються і чисто інструментальні п'єси (Е. з серенади для струнного оркестру Чайковського, Е. для фортепіано Рахманінова, Аркуша і ін.).
Літ.: Фрізман Л. Р., Життя ліричного жанру. Російська елегія від Сумарокова до Некрасова, М., 1973.
