Евенкійська мова, тунгуська мова, мова евенків . Поширений в СРСР на території головним чином Східному Сибіру — від лівобережжя Єнісею до о. Сахалін (близько 13 тис. чіл.; 1970, перепис), а також близько 9 тис. чіл., у тому числі солони — на С. Китая (Внутрення Монголія, Синьцзян-Уйгурський автономний район) і в Монголії. Поряд з евенським і негидальським мовами відноситься до північної групі тунгусо-маньчжурських мов . Має північний, південний і східний говір з великою кількістю говоров. По фонетичних ознаках виділяються ті, що «хакають», «секающие» і «шекающие» діалекти. Солонський діалект інколи виділяють як особлива мова. У основі літературної мови — непський (з 1953 — полігусовський) говір південного прислівника. У Е. я. діє складний (т.з. ступінчастий) закон якісно-кількісній гармонії голосних. По граматичній будові відноситься до мов суффіксально-агглютінатівного типа. Володіє розвиненою системою відмінків, видових і заставних форм дієслова, дієприслівників. Лексика відображає сліди тісних контактів з якутськими і бурятськими мовами, є запозичення з російської мови. Писемність з 1931 на основі латинської графіки, з 1937 — на основі російського алфавіту.
Літ.: Константінова О. А., Евенкійська мова, М.— Л., 1964; Васильовіч Р. М., евенкійсько-російський словник (з граматичним нарисом), М., 1958; Castrén М. A., Grundzüge einer tungusischen Sprachlehre nebst kurzern Wörterverzeichniss, St. Pb., 1856.
