Дійсність, об'єктивна реальність як конкретно розвинена сукупність природних і суспільно-історичних явищ; поняття Д. уживається також в сенсі справжньої реальності, на відміну від видимості. У цьому, онтологічному, сенсі поняття Д. уживалося вже в античній філософії: зіставлення «світу на думку» і достеменного, тобто дійсного, світу в Демокріта, плотського світу і дійсного світу — світу ідеальної суті у Платона. Навпаки, у Арістотеля синонімом Д. виступав плотський сприйманий світ, який виявлявся реалізацією вічних і незмінних форм (див. Можливість і дійсність ). Це трактування було сприйняте середньовічним католицьким мислителем Хомою Аквінським. У філософії нового часу 16—18 вв.(століття) Д. тлумачилася як готівкове буття, що існує у просторі та часі у вигляді сукупності матеріальних тіл. Д. у трактуванні філософів нового часу — Т. Гоббса, Р. Декарта і ін. — набуває абстрактно-механічного і геометричного характеру. І. Кант розглядав проблему Д. як теоретіко-пізнавальну; критерієм Д. для Канта є плотське сприйняття. І. Фіхте, Ф. Шеллінг і Г. Гегель рахували Д., об'єктивний світ, продуктом діяльності розуму. Заперечуючи проти гегельянського ідеалістичного тлумачення Д. як одному з рівнів самопізнання абсолютного духу, Л. Фейербах обстоював погляд на неї як на плотську даність у просторі та часі, яка не лише не потребує мислення для свого існування, але, навпаки, сама додає йому істинність. Сучасний неотомізм відроджує середньовічне трактування Д., пов'язуючи її з поняттями акту і потенції; Д. є буття, що стає, реалізовує «чисті» форми. У екзістенциалістсько-персоналістськом напрямі філософській думці розгляд дійсного переміщається з області розумного і загального в область вольового і індивідуального; поняття Д. уживається в сенсі безпосередньої життєвої сфери — людських переживань, вибору, вирішення і т.д.; це — справжнє буття, але що зрозуміло не онтологічно, а антропологічно, у зв'язку з самовираженням особи. Т. о., сфера соціально-історичною, людською Д. трактується суб'ектівістськи.
В марксистській філософії поняття Д. у сенсі справжньої реальності збігається з поняттям матерії. Соціально-історичну Д. марксизм розглядає: як об'єктивний світ, що реалізовує свої тенденції, закони, потенції, тобто як буття в його самоізмененії і саморозвитку; як об'єкт і результат людської діяльності, практики. Практика, будучи специфічно людським відношенням до буття, є критерієм розрізнення Д. і видимості, критерієм істинності мислення: «Практика вище (теоретичного) пізнання, бо вона має не лише гідність загальності, але і безпосередній дійсності» (Ленін Ст І., Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 29, с. 195).
