Долгоруков Петро Володимирович [27.12.1816(8.1.1817), Москва, — 6(18) .8.1868, Берн], князь, російський історик і публіцист, діяч Вольному російському друку . Закінчив Пажеський корпус (1831). Займався генеалогією; опублікував «Оповіді про рід князів Долгорукових» (1840), «Російську родовідну збірку» (книги 1—4, 1840—41), «Російську родовідну книгу» (частини 1—4, 1854—57). У 1843 під псевдонімом «граф Альмагро» Д. видав в Парижі французькою мовою «Нотатку про головні прізвища Росії», в якій розкрив ряд історичних фактів, самодержавство, що порочать, і аристократію. Був викликаний із закордону і засланий до Вятку (1843, через рік звільнений). У 1859 таємно виїхав за кордон, в Парижі випустив книгу «Правда про Росію» (французькою мовою, 1860; російською мовою 2 частини, 1861), що містить різку критику уряду і програму ліберально-конституційних реформ. Відмовився повернутися по офіційному виклику і був засуджений Сенатом до позбавлення княжого титулу, прав стану і до вічного вигнання (1861). У співпраці з німецькими видавцями випускав російською мовою газети конституційного напряму «Майбуття» (№ 1—25, 1860—61, Паріж—Лейпциг) і «Правдивий» (№ 1—6, 1862, Лейпціг). Д. видавав щомісячник французькою мовою «Le Véridique» («Правдивий» № 1—5, 1862—63, Брюссель—Лондон), а потім у власній друкарні газету «Листок» (№ 1—22, 1862—64, Брюссель—Лондон). Д. випустив також ряд книг і брошур на французькій і російській мовах; у 1863 видав «Записки» генерала А. С. Ермолова і поета-партизана Д. Ст Давидова. Д. співробітничав в «Дзвоні», хоча в ідейному відношенні багато в чому розходився з А. І. Герценом, що цінував головним чином викривальну діяльність Д., «... який подібно до невтомного тореадора, не припиняючись дратував бика російського уряди і заставляв трепетати камарілью Зимового Палацу...» (Збори соч.(вигадування), т. 20, книга 1, 1960, с. 378). У Женеві в 1867 Д. випустив 1-й том «Мемуарів» про події 1-ої половини 18 ст Після смерті Д. його архів був придбаний через підставну особу царським урядом, незначна частина документів 2-ої половини 18 ст була видана в Женеве—Базеле за рахунок «Третього відділення» під виглядом 2-го тому «Мемуарів» Д. (1871). Не дивлячись на анекдотичний характер багатьох відомостей Д., його нариси і мемуари є важливим історичним джерелом.
Соч.: Петербурзькі нариси. Памфлети емігранта, 1860—1867. (Вступ. ст. С. Ст Бахрушина), М., 1934.
Літ.: Лемке М. До., Кн. П. В. Долгоруков в Росії, «Минувщина», 1907 № 2; його ж, Кн. П. В. Долгоруков — емігрант, там же № 3; Сладкевіч Н. Р., Нариси історії суспільної думки Росії в кінці 50-х — нач. 60-х років XIX століття, Л., 1962, с. 114—18.
